«Хто мав її приймати?» – запитав Ігор Павлович, зайшовши до палати через десять хвилин. «Галина Василівна», – відповіла санітарка Світлана, тихенько зітхаючи, і почала розповідати, що сталося. «Ігорю Павловичу, ви тільки її не лайте, благаю.
Зрозумійте, у всіх уже сил немає. Цього тижня – просто пекло якесь. Ми ледве на ногах тримаємося. А Галина Василівна другу добу зміну не здає – поспала дві години в ординаторській на стільці й знову до роботи. Та, що її підміняла, досі на лікарняному – захворіла ще восени, і ні слуху ні духу».
«Гаразд, досить», – махнув рукою лікар, перебиваючи метушливу санітарку. «Не час зараз розбиратися. Потім усе з’ясуємо».
За кілька годин Олена вже тримала на руках маленьке диво – рум’яного хлопчика з кучериками, який тихенько посапував. «Ну що ж, вітаю вас, юна мамо!» – усміхнено промовив Ігор Павлович. Він щиро радів, що пологи минули так швидко й без ускладнень. «Та з чим тут вітати?» – сумно відгукнулася Олена.
Її очі були повні сліз, які вона ледве стримувала. На мить головному лікарю здалося, що вона зараз розридається. Він не міг відвести від неї погляду – щось у її рисах змусило його серце тьохнути. «Невже це вона?» – промайнуло в голові, щойно він глянув на Олену, але тоді було не до роздумів.
Коли її нарешті поклали до палати, перейми вже пішли повним ходом – часу на емоції не залишалося. А тепер, коли все позаду, можна було б поговорити спокійно. Але Олена явно не горіла бажанням відкривати душу незнайомцеві.
«Як це з чим? – здивовано перепитав Ігор Павлович. – Ви ж гляньте, який красень у вас народився! Уже придумали, як назвете?» Олена мовчала, не знаючи, що сказати. Цей чоловік став першим за довгий час, хто так щиро намагався їй допомогти. Без сторонньої підтримки вона б не впоралася – нікуди йти, ні в кого просити.
Вона й сама не могла збагнути, як опинилася в такому становищі. Хоча, якщо подумати, дивуватися не було чому. Через свою довірливість і відсутність міцного плеча в житті Олена ще легко відбулася. Усе могло бути набагато гірше, але думати про це їй не хотілося.
Її лякала й паралізувала сама реальність, у якій вона опинилася. А перед очима Ігоря Павловича промайнуло все його життя – спогади, втрати, надії. Чомусь він був певен: ця схожість із кимось із минулого не випадкова.
«Це ж неможливо, – думав він, – такого просто не буває». У свої п’ятдесят із гаком він залишався самотнім. Зрада дружини лишила в його душі такий глибокий шрам, що жодна жінка більше не змогла до нього наблизитися. Та й він сам не приховував від себе: попри все, досі любив її – свою Надію.
Вона покинула його заради мрії про краще життя, а він довго вірив, що вона повернеться. Якби ж він знав, що її вже давно немає серед живих. Надія завжди була не від цього світу.
Ще юною вона відчула, що маленьке містечко на Вінниччині душить її мрії. Вона прагнула більшого, але мати швидко обрубала їй крила. «Нема в нас грошей на твої забаганки й переїзди, – різко кинула вона. – Заспокойся й живи, як усі. Закінчи хоч училище в Тульчині, а тоді вже про Київ чи кар’єру мрій».
Надія не хотіла гнити в місцевому медичному закладі, але вибору не було.