З попередньою коханою Олександр прожив лише три роки. Він був готовий одружитися, але доля не подарувала їм дітей. Чоловік мріяв про той день, коли стане батьком, але чуда так і не дочекався. Надія ж не змінила свого ставлення до материнства – воно її гнітило, – але вагітність стала її козирем у новому житті.
Пологи пройшли напрочуд легко. За кілька днів Надію з милою дівчинкою виписали з київської клініки. Олександр сяяв від щастя, а Надія лише вдавала радість. Вона здогадувалася, що чоловік не має до дитини жодного стосунку, але їй було байдуже, хто справжній батько. Головне – вона вхопила свій щасливий квиток і тепер жила так, як завжди мріяла: квартира в центрі Києва, дорогі речі, статус дружини успішного бізнесмена. Більшого їй не треба.
«Могла б хоч зателефонувати? – обурювалася мати по телефону, коли випадково дізналася, що донька в столиці. – Розказала б, як справи!» Жінка не могла змиритися з поведінкою Надії. Розлучення з Ігорем стало для неї як грім серед ясного неба.
«Дурна ти, де ще такого чоловіка знайдеш?» – дорікала вона, але слова падали в порожнечу. Надія не бажала ділитися подробицями свого нового життя. Про народження доньки вона матері й словом не обмовилася – не хотіла, щоб та приїжджала в гості, сунула носа в її справи.
Тепер у неї був інший світ, інші люди. Минуле лишилося позаду, і повертатися до нього вона не збиралася. Якби ж знала, як сильно воно їй ще знадобиться. Але доля мала свої плани.
Ніхто не застрахований від дурних випадковостей. Хто може сказати напевне, що чекає завтра? Надія – не виняток. Через пів року після пологів вона послизнулася на мокрій бруківці біля будинку й потрапила під колеса автівки. Дурна й безглузда смерть на очах у перехожих. Олександр поховав її за всіма правилами, з квітами й сльозами.
Цілий рік маленька донька була для нього єдиним сенсом життя. Втрата дружини підкосила його – він ледве зводився з ліжка, робота валилася з рук. Але зустріч із новою жінкою – Тетяною – усе змінила. Вона стала його другою дружиною.
Цей шлюб обернувся для нього справжнім випробуванням. Олександр мріяв знову стати батьком, але місяці минали, а Тетяна не вагітніла. Обоє хотіли дітей, тож пішли на обстеження. Вердикт лікарів був як вирок: він безплідний. Але як тоді Надія народила доньку? Це не вкладалося в голові.
ДНК-тест підтвердив: між ним і дівчинкою немає жодного зв’язку. Інший би залишив дитину в сім’ї – виростив би як свою. Але не Олександр. Його гордість не дозволила виховувати чужу кров.
Він лютував на покійну дружину, мріяв би глянути їй в очі й спитати, як вона могла. Але це було неможливо. Дівчинку віддали до дитбудинку в Київській області. Так почалися поневіряння Олени.
Життя її не щадило. Тричі її перевозили з одного сиротинця до іншого – то Біла Церква, то Переяслав, то ще якесь містечко. А що змінилося? Усюди одні й ті ж сірі стіни й байдужі обличчя.
До рідного краю, на Черкащину, вона потрапила випадково – один із дитбудинків у Київській області реорганізовували, і її перевели. Іронія долі, не інакше. Як ще назвати таке збіговисько обставин?
«А куди ти поїдеш після виписки?» – спитав Ігор Павлович, якому доля Олени явно не давала спокою. Після почутого він був майже певен: ця дівчина – його донька. Такі збіги не бувають випадковими.
Але йому треба було переконатися остаточно.