Аж тут вирішив втрутитися Остап. Пізно ввечері на телефон прилетіло повідомлення від нього. Щойно я побачив його ім’я на екрані, вже знав, що це мене виведе з себе. Відкрив — і точно: суцільна пиха. «Якове, брате, що ти влаштовуєш цирк? Це ж не кінець світу. Просто допоможи їм, як завжди». Я ледь не розсміявся вголос. «Не кінець світу?»
Він серйозно вважав, що я не маю права обурюватися? Я миттю відписав: «Ні, тепер це твоя головна турбота. Ти ж у нас улюбленець». І тут Остап вибухнув: «О Боже, ти що, реально через якийсь заповіт соплі розпустив? Дорослішай уже, брате. Це просто гроші». Ну звісно! Тепер, коли гроші дісталися йому, вони раптом стали «просто грішми». Іронія аж зашкалювала. Я набрав у відповідь: «Якщо це просто гроші, то тобі не важко буде витратити їх на кредит, правда ж?» Запала тиша. Жодного звуку.
За кілька хвилин прилетіло нове повідомлення — цього разу від мами. Вона ввімкнула режим «тягни на жалість» на повну: «Якове, синочку, ми ж твої батьки. Сім’я має дбати одне про одного. Ми стільки для тебе зробили, коли ти ріс. А тепер ти нас кидаєш». Я глибоко вдихнув, щоб не запустити телефоном у стіну. Кидаю їх? Я роками гнув спину, щоб їм жилося спокійно, поки вони носилися з Остапом, потураючи його неробству.
А тепер, коли їхні власні рішення наздогнали їх, я став поганим? Але цього разу я не повівся. Написав у відповідь: «Ви самі показали, що я не сім’я, коли викреслили мене із заповіту. Хай тепер Остап про вас дбає». У голові прямо почувся мамин театральний «ох», яким вона завжди грала жертву, навіть коли була винна.
За кілька хвилин прийшло повідомлення від тата, і воно мене остаточно розлютило: «Якове, ми ж не багато просимо. Допоможи з кредитом ще кілька місяців, поки ми розберемося. Не будь таким егоїстом». Егоїстом? Це слово вдарило, як грім. Я роками витягав їх із фінансових ям, віддаючи свої зароблені гривні, свій час, свою енергію, щоб їм було легше.
Я був сином, яким пишалися б будь-які батьки. А як вони мені віддячили? Залишили з порожніми руками. І тепер, коли я нарешті встав за себе, я — егоїст? Я сильно стиснув зуби так, що аж щелепи заболіли, вдихнув і відписав: «Ні, з мене досить». А тоді просто вимкнув телефон. Вони обрали свій шлях. Хай тепер ідуть ним самі.
Тиша протрималася рівно добу. Я знав, що батьки не відступлять так легко, але до такого не був готовий. Наступного ранку мене розбудило сповіщення — «Запит на переказ». Я насупився, розблокував телефон і глянув. Від мами. Вона просто надіслала запит на гроші, наче я банкомат у сільській крамниці. Сума — 15 тисяч гривень. Я витріщився на екран, не знаючи, чи сміятися, чи кричати від такої нахабності.
Жодного слова пояснення. Жодного «будь ласка». Просто холодне, безсоромне вимагання точної суми, яка їм потрібна, щоб закрити прострочку по кредиту. Вони навіть не спитали. Просто вирішили, що я заплачу, як завжди. Я без вагань відхилив запит.