Євген вирішив, що треба тихо зробити тест ДНК — так, щоб ніхто не здогадався, навіть Сашко. Але Олена була впевнена на всі сто: «Це наша дівчинка, Женя, я серцем чую». Її очі блищали від сліз, але голос не тремтів. Вони домовилися тримати язик за зубами, поки не отримають результатів на руки. Євген не став гаяти часу й одразу поїхав до знайомого — Олега, який керував детективною агенцією на Лівому березі, у скромному офісі біля метро.
Той вислухав історію, потер підборіддя й похитав головою: «Та ну, Женя, це якийсь серіал на СТБ, а не життя. Таке раз на мільйон буває». Олег припустив, що Катя могла щось задумати — може, помсту чи шантаж за старе, але Євген різко відмахнувся: «Ти її не знаєш, вона чиста, як сльоза». Через три дні детектив зателефонував і призначив зустріч у Гідропарку. Сидячи на лавці біля Дніпра, де вітер гнав хвилі, Олег розповів, що Катя в університеті на Позняках дуже тісно спілкується з комендантом гуртожитку — старим дядьком із хитрим поглядом і прокуреним голосом. Щось їх пов’язує, але що саме — поки не докопався.
Нарешті прийшли результати тесту. Євген розкрив конверт у машині, припаркованій біля будинку, і видихнув: «Катя — наша з Оленою донька». Серце закалатало так, що аж у вухах задзвеніло, руки затремтіли, папір ледь не випав. Він повернувся додому, постукав у двері до молодят і сказав спокійно, хоч голос трохи тремтів: «Сашко, Катю, спускайтеся донизу, треба серйозно поговорити». У вітальні біля каміна, де потріскували дрова, зібралися всі — Олена нервово стискала руки, аж кісточки побіліли, Сашко з Катею перезиралися, не розуміючи, що коїться.
Олег узяв слово й почав із самого початку, ніби розповідав детективний роман. «Двадцять років тому, — сказав він, — у Жені з Оленою народилася донька. Маленька була примхлива, спала тільки на свіжому повітрі. Олена щодня возила її в колясці до парку в Житомирі, гуляла годинами». Одного дня, виснажена безсонними ночами й криками, вона задрімала на лавці під дубом. Прокинулася від тиші — а коляска зникла. Поліція, сусіди, волонтери — шукали всі, обнишпорили кожен кущ, але марно. Дівчинка ніби розчинилася в повітрі, залишивши по собі тільки порожнечу.
Того ж дня в парку тинялася п’яна компанія — обшарпані, гучні, з пляшками в руках. Серед них — жінка, яка щойно втратила свою хвору дитину через пиятику й байдужість. Вона благала чоловіка, хитаючись: «Знайди мені здорову дитину, і я кину пити, клянусь». Той, довго не думаючи, викрав коляску прямо серед білого дня й приніс додому. Але обіцянку дружина не стримала — пила далі, поки обоє не померли від цирозу за кілька років, залишивши дівчинку сиротою. Її забрали до дитбудинку в Броварах.
І тут почалося найцікавіше. Її документи хтось підмінив — ім’я, дата народження, усе перекрутили. Зробив це кладовщик із дитбудинку, старий п’яничка з липкими руками й вічним запахом перегару. Ніхто не запідозрив підступу, бо кому яке діло до сироти в тій бюрократичній круговерті? А тепер той самий чоловік працює комендантом в універі на Позняках, де вчиться Катя, і постійно крутиться біля неї — щось випитує, підлизується, ніби знає більше, ніж каже.
Катя слухала, блідла з кожним словом, а потім тихо зомліла, осівши на диван, мов лялька. Сашко закляк, дивлячись на неї широко розплющеними очима, ніби побачив привида. Олег дістав телефон і показав фото того коменданта — сивого, з обвислими щоками, підозрілим поглядом і кривою посмішкою. Усі завмерли, повітря в кімнаті стало важким, як перед грозою, а тиша дзвеніла в вухах.