Наталя сиділа на лавці біля будинку Павла, чекала, коли всі прокинуться. Рівно о восьмій вона піднялася на другий поверх і прислухалася біля зачинених дверей. За дверима була тиша.
– Сплять ще. Посиджу тут на cходинках, – вирішила вона і сіла на сходах.
Приблизно через півгодини пролунав звук дверей і на сходову площадку вийшов Павло.
– Мамо, знову ти? Оксана з сином поїхали відпочивати до Туреччини. А мені потрібно терміново бути на зустрічі з клієнтом. Вдома нікого немає. Візьми таксі і їдь додому, ввечері я подзвоню, – і він засунув їй двісті гривень, забувши при цьому про її день народження. Забувши і про те, що телефону у неї ніколи і не було.
Наташа пpoплaкaла на автовокзалі до вечірнього автобуса.
Вже підходячи до свого дому, вона помітила біля будинку легкову машину. У будинку «стояв дим коромислом» – син Петро лагодив ганок, внуки кололи дрова, Марина пекла пиріжки. Стіл до її приходу був вже накритий.
– З днем народження, мама, – привітали її син з невісткою.
– Живи довго, бабусю, – додали онуки хором.
Увечері після святкової вечері, коли невістка і внуки вляглися спати, Наталя підійшла до сина і сказала:
– Петя, хочу перед тобою покаятися. Ми з татом для тебе нерідні. Ти у нас прийомний. Прости нас.
– Так я знаю, мамо. Ще в 10 класі дізнався, «добрі» люди сказали. Але вас не хотів з батьком засмучувати, тому й не питав нічого, – ласкаво відповів син.
– Для нас усіх ти будеш завжди королевою, – додав він, нагадавши їй тим самим давно забуті слова водія «Волги».