Назар Ковальчук прокинувся ще затемна. Лежачи в ліжку, він слухав, як краплі дощу легенько цокотіли об шибку його спальні в київській квартирі на Подолі. Цей звук, ніби мелодія старого годинника, заспокоював, але водночас нагадував про важливий день попереду. Сьогодні не просто понеділок – сьогодні Назар мав провести перемовини, від яких залежало майбутнє його невеликої компанії з виробництва органічних продуктів.
Хоча годинник показував лише п’яту ранку, у грудях уже гудів клубок нервів і передчуттів. Назар звівся з ліжка, натягнув м’які домашні капці й попрямував до ванної. Під гарячими струменями душу він намагався відігнати напругу, але думки про зустріч із потенційним партнером – відомим львівським бізнесменом – не відпускали ні на мить.
Він розумів: якщо все вдасться, це може стати справжнім проривом для його справи. Витершись рушником, Назар одягнув свій найкращий костюм – темно-синій, пошитий на замовлення у місцевого кравця. Цей одяг додавав йому впевненості, якої так бракувало в цей ранній час. Спустившись до кухні, він увімкнув кавоварку – аромат свіжозмеленої кави наповнив маленьку кімнату затишком.
За кухонним столом, зробленим із дуба руками тестя, Назар гортав листи в електронній пошті й переглядав стрічку новин на своєму старенькому планшеті. Кожна хвилина цього ранку була розписана, як ноти в партитурі. Допивши каву й закинувши до рота шматок вчорашнього пирога з вишнями, він завершив ранкові ритуали.
Назар схопив свій потертий шкіряний портфель, перевірив, чи все на місці: документи для перемовин, зарядка для телефону, кілька теку з фінансовими звітами за останній квартал у гривнях. Усе було готове. Він вийшов із будинку, де його зустріли сирий передсвітанковий вітер і дрібний дощ, що тихо шелестів по бруківці Подолу.
Піднявши комір пальта, Назар попрямував до своєї «Шкоди», припаркованої біля старого каштана. Він знав, що мусить дістатися до офісу на Хрещатику раніше за всіх, щоб ще раз проглянути презентацію й переконатися, що жодна дрібниця не зіпсує сьогоднішній день. Дорога видалася швидкою, хоча дощ зробив асфальт слизьким, а світло фар розмивалося в калюжах.
Ігор акуратно припаркував авто біля бізнес-центру, і Назар стрімко перетнув хол, піднімаючись ліфтом на верхній поверх. «Назар Іванович, можна зайти?» – почувся голос його юриста Тараса Михайловича з-за дверей кабінету. «Так, заходь!» – відгукнувся Назар, готуючись до фінального огляду контракту.
У кабінеті панувала густа атмосфера очікування. Час настав: разом із Тарасом вони мали обговорити останні правки до угоди. Юрист розкрив свій портфель і дістав теку з паперами. «Назар Іванович, ось оновлені пункти, про які ми говорили вчора ввечері,» – промовив він, простягаючи документи.
Назар узяв папери, пробіг очима по заголовках і заглибився в деталі. «Переконайся, що суми в гривнях і терміни виплат прописані чітко, – сказав він, не відриваючись від тексту. – Жодних розмитих формулювань я не потерплю – і крапка.»
«Усе враховано, Назар Іванович. Після нашої розмови я деталізував кожен пункт – від графіка до штрафів за затримку,» – запевнив Тарас із твердою впевненістю в голосі. Щойно вони завершили, секретарка Олена внесла дві чашки міцної кави на дерев’яній таці й тихо поставила їх на стіл.
Назар кивнув із вдячністю й глянув на годинник. Перемовини наближалися, і серце закалатало сильніше. «Головне – тримати все в руках,» – нагадав він собі.