«Що з тобою?» – повторила Оксана його слова з гіркою іронією, криво усміхаючись. Її язик ледь слухався, слова вискакували повільно. «Я тебе ненавиджу!» – вигукнула вона, і ці слова пронизали Назара, мов ніж. Він обережно допоміг їй зняти пальто й уклав у ліжко, де вона майже миттю заснула.
Назар ще довго не міг склепити очей, лежачи в темряві й перебираючи в голові її поведінку. Раніше Оксана була іншою – веселою, жвавою, завжди в русі. Може, сварка з подругою її так підкосила? Чи, може, це через нього – через його вічні робочі справи? Він шукав причину, але відповіді не знаходив.
Наступного ранку, сидячи за філіжанкою кави, Назар усе ще намагався розібратися в тому, що сталося. Оксана зайшла на кухню – бліда, із темними колами під очима. «О, ти ще не в офісі?» – буркнула вона, наливаючи воду в склянку й жадібно її випиваючи.
«Доброго ранку й тобі,» – відповів Назар, відсуваючи ноутбук. «Ти не хочеш нічого пояснити?» Оксана глянула на нього з подивом, ніби не розуміючи, про що йдеться. «Оксана, ти останнім часом часто п’єш і пропадаєш у клубах. Мені це не подобається,» – він обійняв її за плечі, намагаючись бути лагідним.
«А що мені робити?» – різко обернулася вона. «Сидіти вдома й гнити від нудьги?»
«Ти ж раніше ходила в тренажерку, малювала свої картини,» – нагадав він, сподіваючись пробудити в ній спогади про минулі захоплення.
«А тепер ти хочеш, щоб я народила тобі дитину, навіть не спитавши, чи я цього хочу?» – її голос зірвався на крик. Назар остовпів, а Оксана, тремтячи від нервів, вибігла до спальні. Він довго дивився їй услід, а потім рішуче пішов за нею, зупинившись на порозі.
«Оксана, люба,» – почав він тихо, заходячи до кімнати. «Я думав, ми обоє хочемо дитину.» Вона сиділа на краєчку ліжка, тримаючи келих із залишками вина. Її очі блищали від сліз.
«Звісно, тобі ж не тягати величезний живіт! А якщо я розтовстію чи не поверну свою форму? Я цього не хочу, коли ти це зрозумієш?» – її голос тремтів, переходячи у схлипи. Назар сів поруч, намагаючись її заспокоїти.
«Кохана, я розумію твої страхи, але ти ж сильна – я вірю, що ти швидко повернешся до себе,» – лагідно промовив він.
«Ти мене взагалі не чуєш! Я не хочу дітей!» – вибухнула Оксана, її голос ставав дедалі гучнішим.
Назар зітхнув, відчуваючи, як розмова зайшла в глухий кут. Він бачив, що Оксані потрібна допомога – її емоції захльостували, і сама вона не справлялася. «Може, я зателефоную Юрію Васильовичу?» – обережно запропонував він.
«Що, знову хочеш запроторити мене до психлікарні?» – Оксана скочила на ноги, келих у її руках затремтів.
«Люба, це не психлікарня, це клініка, де тобі допоможуть,» – він намагався її заспокоїти.
«Я цілком здорова!» – крикнула вона, і келих із дзвоном розбився об підлогу. Назар завмер, усвідомлюючи, наскільки все серйозно.
Він підійшов і міцно обійняв її, відчуваючи, як вона тремтить у його руках. Мовчав, даючи їй час заспокоїтися, але в душі відчував важкий тягар. «Пробач,» – ледве чутно прошепотіла Оксана.
«Я просто втомилася.»
«Я знаю,» – тихо відповів Назар, розуміючи, що шлях до її одужання буде довгим і тернистим. Зрештою вона попросила його вийти, щоб відпочити.
Щойно двері спальні зачинилися за Оксаною, Назар залишився сам на сам зі своїми думками. Кожне її слово, кожен погляд відлунювали в голові, як тривожні дзвони. Він підійшов до вікна вітальні, втупившись у темряву Русанівки, де миготіли вогні багатоповерхівок, і міркував про їхні стосунки.
Зробивши глибокий вдих, він набрав номер Юрія Васильовича. Гудки тягнулися довго, напружуючи нерви, але зрештою почувся спокійний голос лікаря. «Юрію Васильовичу, добрий вечір, це Назар Ковальчук.»
«Добрий вечір, Назар Іванович. Чим можу допомогти?» – відповів той. Назар зніяковів, підбираючи слова. «Докторе, я хвилююся за Оксану. Вона дуже змінилася. Постійно нервує, п’є горілку чи вино. Мені здається, вона не справляється.»
«Назар Іванович, ви ж знаєте її попередню історію,» – м’яко відгукнувся Юрій Васильович. «Таке буває. Що саме вас турбує?»
Назар сів на диван і почав виливати душу, а лікар час від часу вставляв співчутливі ремарки чи уточнення. «Вона вибухає через дрібниці, докторе. Настрій скаче за секунду – то крики, то сльози. Я не знаю, як їй зарадити.»
«Розумію,» – тихо відповів Юрій Васильович. «Назар Іванович, схоже, час привезти її до нас. Ми зможемо надати потрібну підтримку.»
Назар замовк. Слова лікаря звучали переконливо, але… «Вона й чути про це не хоче, докторе. Оксана впевнена, що з нею все гаразд.»
«Це важко прийняти, але треба діяти, поки ситуація не погіршилася. Ми можемо організувати виїзд до вас додому – наші фахівці допоможуть із транспортуванням.»
«Я подумаю і передзвоню,» – невпевнено промовив Назар, відчуваючи, як серце стискається від думки про те, що доведеться зробити.
«Будь ласка, не зволікайте, Назар Іванович. Це заради її блага. Ось номер мого асистента – телефонуйте, коли вирішите,» – голос Юрія Васильовича був щирим і заспокійливим.
Після розмови Назар сидів, дивлячись у порожнечу. Думки про Оксану, їхнє майбутнє й те, як діяти далі, гуділи в голові, мов розтривожений рій бджіл. Зітхнувши ще раз, він підвівся й попрямував до спальні перевірити, як вона. Тихо прочинив двері – Оксана спала, її обличчя в місячному світлі, що лилося крізь вікно, здавалося мирним і безтурботним.
У ту мить він зрозумів: рішення має бути твердим. Він не міг дозволити їй і далі мучитися, навіть якщо це означало вирішити за неї. Наступного дня Назар знову зателефонував Юрію Васильовичу. «Я визначився, докторе. Допоможіть нам, будь ласка.»
Пізній вечір накрив Київ важкою пеленою. Назар сидів у вітальні, раз у раз зиркаючи на годинник і прислухаючись до звуків за вікном. Світло лампи було приглушеним, тіні на стінах здавалися зловісними в передчутті того, що мало статися. Раптовий дзвінок телефона розірвав тишу, мов грім.
Назар здригнувся й кинувся до слухавки. «Так, Назар Ковальчук слухає,» – його голос тремтів від напруги.
«Назар Іванович, це Юрій Васильович. Ми відправили бригаду, вони будуть у вас за кілька хвилин. Підготуйте Оксану до транспортування.»
«Зрозумів, докторе,» – відповів Назар, стискаючи слухавку так, що побіліли кісточки пальців. Він поклав слухавку й підійшов до сходів, що вели на другий поверх. «Як я їй це скажу?» – думка свердлила мозок, коли він зупинився біля першої сходинки.