Софія лежала на ліжку, втупившись у стелю своєї кімнати на Оболоні. Її подих був важким, а очі пекли від сліз, що вже висохли на щоках. У голові раз по раз прокручувалися сцени того дня: самовдоволена посмішка Антона, його байдужий погляд, коли вона застала його з іншою. Як він міг стояти там, ніби нічого не сталося? Її пальці стиснули простирадло, а зуби скрипнули від напруги. «Чому я не помітила цього раніше?» — думала вона, звинувачуючи себе за сліпу довіру.
Вона згадувала, як він обіцяв їй щасливе майбутнє, як вони гуляли Хрещатиком, сміялися над дрібницями, планували спільний відпочинок у Карпатах. Усе це тепер здавалося брехнею, тонкою павутиною, що розірвалася від першого подиху правди. «Ти не такий, Антоне», — прошепотіла вона в темряву, але слова розчинилися в тиші. Її серце стискалося від болю, але сльози вже не йшли — ніби всередині все вигоріло.
Ранок настав непомітно. Сонце пробивалося крізь штори, кидаючи тьмяні смуги на підлогу. Софія піднялася, відчуваючи, як усе тіло ломить від безсонної ночі. Вона взяла телефон і бездумно гортала стрічку новин, але думки поверталися до Антона. Їй треба було з кимось поговорити, вилити цей біль. Мама намагалася її підтримати, але Софія відчувала, що батьки не до кінця розуміють її стан. Вона набрала номер Олени, своєї найкращої подруги, і чекала, вслухаючись у гудки.
«Софі, ти що, всю ніч не спала?» — голос Олени в трубці звучав стурбовано, але з легкою ноткою гумору. «Так, не спала», — зітхнула Софія, провівши рукою по обличчю. «Олено, я не знаю, що робити. Усе так заплутано. Зустрінемось у кав’ярні на Подолі?» Через годину вони вже сиділи за столиком у затишному закладі, де пахло свіжозмеленою кавою й теплими круасанами. Софія тримала в руках горнятко, але не пила — її пальці нервово стискали гарячу кераміку.
«Як думаєш, це можна виправити?» — тихо спитала вона, дивлячись на подругу. Олена задумалася, крутячи ложечку в руках. «Софійко, ти серйозно? Я не знаю, що тобі сказати. Мені так шкода, що ти це переживаєш, але, якщо чесно, тобі треба рухатися далі. Він тебе зрадив, і ти не повинна мучитися через нього», — її голос був м’яким, але рішучим. Софія відчула, як горло стискається від спогадів. Вона знову побачила Антона з тією дівчиною — його спокій, його впевненість, ніби її почуття нічого не варті.
«Я не розумію, як він міг так легко це зробити. Я ж його кохала», — прошепотіла вона, опустивши погляд. Олена нахилилася ближче, її очі блищали співчуттям. «Ти занадто довго трималася за нього, Софі. Він не той, за кого ти його вважала. Це не кохання, це обман. Але знаєш що? Тепер у тебе є шанс почати все заново», — сказала вона, стиснувши її руку.
Софія сиділа навпроти Олени, вдихаючи аромат кави, що змішувався з легким запахом осіннього дощу за вікном кав’ярні. Її пальці грілися об горнятко, але тепло не доходило до серця — там усе ще панувала холодна порожнеча. Олена дивилася на неї з щирою турботою, і Софія відчувала, що подруга не стане її жаліти чи втішати пустими словами. «Ти заслуговуєш на когось, хто поважатиме тебе, а не гратиметься з твоїми почуттями», — додала Олена, відкинувшись на спинку стільця. Її голос звучав упевнено, ніби вона вже бачила світле майбутнє для подруги.
Софія слабо всміхнулася, але сумніви не відступали. «Ти думаєш, я ще зможу знайти когось нормального?» — спитала вона, її очі блищали від непевності. Олена розсміялася й підсунула їй склянку з яблучним соком. «Та звісно! Хочеш, підемо на вечірку до Сашка? Там будуть нові люди, гарна музика. Може, хтось із них і стане твоїм новим початком», — сказала вона з пустотливою посмішкою, піднімаючи свою склянку. «За твою свободу, Софі!»
Софія здивовано глянула на неї, але взяла склянку й легенько цокнулася. «За свободу», — повторила вона, і вперше за довгий час у її голосі промайнула легка нотка надії. Кав’ярня гуділа навколо них: хтось сміявся за сусіднім столиком, бариста гримів посудом, а за вікном шелестів дощ. Олена допила свій сік і глянула на Софію з іскрою в очах. «Ти ж не відмовишся від вечірки? Це твій шанс вирватися з цього болота», — сказала вона, грайливо штовхнувши її в плече.
Софія задумалася. Їй не хотілося знову занурюватися в шум і метушню, але слова подруги западали в душу. «Може, ти й права. Я ще не пробувала відпустити це все. Танці, люди — можливо, це справді допоможе», — відповіла вона, відчуваючи, як у грудях щось ворушиться, ніби маленький вогник, що пробивається крізь попіл. Олена радісно плеснула в долоні. «Ось це моя дівчинка! Хватить сидіти в кутку, як мишка. Пора жити далі!» — вигукнула вона, підхоплюючись із місця.
Вони вийшли з кав’ярні, і прохолодне повітря вдарило в обличчя, освіжаючи Софію. Вона глянула на Олену, що весело поправляла шарф, і раптом відчула, що світ не закінчився. «Ти права», — сказала вона, закидаючи сумку на плече. «Підемо на цю вечірку. Хочу спробувати щось нове». Олена кивнула, і вони рушили вулицею, сміючись над якоюсь дурницею, що згадалася з їхнього минулого.
Наступного ранку Софія прокинулася з легким відчуттям порожнечі, але вперше за кілька днів не відчувала себе розчавленою. Їй захотілося повернути собі хоча б частину того життя, що було до Антона. «Шопінг — найкращий спосіб відволіктися», — подумала вона, згадуючи слова Олени, і швидко написала їй повідомлення: «Готова до магазинів?»