Денисові виповнилося 23, і він щойно закінчив школу в одному з районів Києва. Хлопець виріс у заможній родині під пильним оком діда Василя, чия донька, мати Дениса, померла під час пологів, залишивши йому онука на виховання. Василь так і не дізнався, хто був батьком хлопця — донька ніколи не розповідала про своїх залицяльників. А той, хто мав би стати батьком, зник, щойно почув про вагітність, залишивши її саму.
Молода жінка навіть не натякнула Василеві, де шукати того невдаху. Їй було байдуже — вона викинула його з голови. Денисові пощастило, що його ростив дід. Василь був людиною з головою на плечах: багато бачив, самотужки збудував успішний бізнес. До того, як стати підприємцем, він не гнув спину на заводі — ні, він був інженером ще за радянських часів, заробляв пристойні гроші, мав повагу. Дружина його, бабуся Дениса, викладала математику в школі, була розумною і терплячою. Але одного дня Василь вирішив ризикнути — пішов у комерцію, шукаючи кращої долі.
Коли Денис підріс, бізнес діда вже гудів по всьому Києву. Василь володів мережею заправок, кількома столярними цехами на Троєщині та крамницями в центрі. Усе це приносило шалені прибутки, а Денис, як єдиний спадкоємець, ставав ласим шматочком для місцевих дівчат. Хлопець ріс слухняним, тямущим, добре вчився, не вплутувався в дурні історії. Міг і кулаком гримнути, якщо хтось ліз не в свої справи.
Після школи Денис задумався, як далі жити. Гроші й можливості були, але він залишався наївним, довіряв людям, більше серцем, ніж розумом. Через це частенько потрапляв у халепи. Серйозно не закохувався, аж поки не зустрів Олену. Її темні очі й тепла усмішка вразили його — і він одразу вирішив: це його доля.
Стосунки з Оленою закрутилися швидко, мов вихор на Подолі восени. Денис умів справити враження: квіти з доставкою додому, вечері в затишних кафе на Хрещатику, прогулянки вечірніми парками. Він знав, як розтопити дівоче серце, і Олена скоро здалася — погодилася на знайомство з Василем. Денис наполіг, бо горів бажанням показати дідові свою обраницю. У старовинному будинку на Печерську призначили вечерю. З самого ранку прислуга гуділа, як бджоли: пилососили килими, натирали срібні ложки, готували борщ із пампушками та котлети по-київськи.
Олена хвилювалася не менше. У своїй маленькій квартирі на Оболоні вона перебирала сукні, крутилася перед дзеркалом, поправляла локони. «А що, якщо я їм не сподобаюсь?» — думала вона, гризучи нігті. Нарешті обрала синю сукню, яка пасувала до її очей, і поїхала на зустріч.
— Радий тебе бачити, моя хороша! — Василь широко розкрив обійми, коли Олена переступила поріг. Його голос був теплим, як травневий вітер. — Проходь, сідай до столу, не соромся.
— У вас такий гарний дім, і пахне, як у мами на кухні, — усміхнулася Олена, обережно сідаючи за стіл. — Я так хвилювалася, думала, ноги не донесуть, але з вами так легко!
Вона старалася сподобатися Василеві, розпитувала про його молодість, сміялася з його жартів. Денис сидів поруч, сяяв від щастя, бачачи, як його дід і кохана знайшли спільну мову. Після вечері Василь відвів онука в кабінет — старий, завалений паперами, із запахом кави й деревини.
— Гарна дівчина твоя Оленка, — сказав він, поплескавши Дениса по плечу. — Але слухай мене, не поспішай. Дівчата — то загадка. Не ображайся, я не про неї, а взагалі. Будь обачним, не пірнай з головою. — Добре, діду, я подумаю, — кивнув Денис, хоч очі його горіли від закоханості.