Сніг хрустів під колесами старенької «Таврії», коли Тарас гнав засніженою дорогою до села Вільшани. Зима цього року видалася лютою: мороз кусав за щоки, а вітер гудів у голих гілках тополь, наче старий вовк у лісі. Тарас, тридцятип’ятирічний тесля з місцевої столярки, любив такі вечори. Тиша, білизна довкола, лише фари вихоплюють із темряви обриси дерев. Він звик до самотності, до життя між роботою та доглядом за матір’ю, Галиною Степанівною, яка після інсульту пересувалася на візку.
Раптом у світлі фар майнуло щось яскраво-червоне, майже потонуле в кучугурі. Тарас пригальмував, примружився. Сміття, чи що? Але цікавість узяла гору. Заглушивши мотор, він виліз із машини, загорнувшись у потерту дублянку. Підійшовши ближче, закляк: під снігом лежала дівчинка, років шести, у червоній куртці. Її обличчя було бліде, губи посиніли, але вона дихала – ледь-ледь, уривчасто.
– Гей, мала, ти жива? – Тарас присів, розгрібаючи сніг.
Вона не ворушилася, лише вії тремтіли. Він стягнув свою в’язану шапку, натягнув їй на голову й обережно підняв. Легка, мов пір’їнка, і холодна, як крига. Не вагаючись, Тарас поніс її до машини, увімкнув пічку на повну й погнав додому. Дорога до хати зайняла хвилин двадцять. Він раз у раз косував на дівчинку, закутану в його потерту куртку. Вона тремтіла, ніби в лихоманці.
Удома Тарас заніс її до тісної хати, де пахло ліками й сирістю. Галина Степанівна сиділа біля вікна у візку, закутана в теплу хустку. Її руки тремтіли від слабкості, а вдача з роками стала колючою, як терен.
– Це що за гості непрошені? – буркнула вона, насупивши брови.
– У лісі знайшов, ледь жива, – кинув Тарас, стягуючи з дівчинки мокрі рукавички.
– Чайник постав, мамо, – додав він, не обертаючись.
Галина змовчала. Тарас приніс склянку теплої води, підніс до вуст дівчинки. Вона ковтнула раз, другий.
– Як звати? – тихо спитав він.
– Оленка, – прошепотіла вона.
– А що ти в лісі робила, Оленко?
– З татом… Хованки грали. Він сказав сховатися, а потім… не прийшов.
Тарас насупився. Кинути дитину в лісі? Це не вкладалося в голові. Він вирішив, що зранку повідомить у поліцію, а поки дівчинці потрібні тепло й їжа. На кухні запахло млинцями – єдиною стравою, яку Тарас умів готувати швидко. Оленка сиділа за столом, загорнута в картату ковдру, і їла млинець із медом. Галина дивилася на неї з-під лоба, постукуючи пальцями по поручню візка.
– Мама твоя хвора? – раптом спитала Оленка, глянувши на Галину.
– Так, після хвороби не ходить, – відповів Тарас.
– А твій тато де?
– Не знаю, – Оленка опустила очі. – Він казав, що я йому заважаю. Може, тому й залишив?
Тарас завмер. Галина кашлянула, але промовчала. У нього всередині щось стиснулося – він надто добре знав, що таке бути тягарем.
– У нас ти в безпеці, – сказав він твердо. – Їж, мала.
За годину прийшла Соломія, медсестра з сільської амбулаторії. Її добрі очі світилися теплом, хоч утома й проглядала в кожному русі. Вона приходила до Галини двічі на тиждень.
– О, а це хто в нас? – здивувалася вона, стягуючи шапку.
– У лісі знайшов, мало не замерзла, – пояснив Тарас. – Завтра в поліцію, а поки хай відігріється.
Соломія кивнула, вислухавши історію про хованки. Вона торкнулася чола Оленки.
– Жару нема, але застудитися могла. Я за нею догляну, Тарасе. А ти куди?
– До сільради з’їжджу, дізнаюся, що робити, – відповів він. – Одежа в неї мокра, помий її, якщо зможеш.
– Та звісно, – усміхнулася Соломія. – Ходи, Оленко, влаштуємо тобі теплу ванну!
Тарас вийшов надвір, закурив, дивлячись на зоряне небо. Мороз щипав ніс, але він не зважав. Думки гуділи, як бджоли. Останній рік він жив заради матері, покинувши мрії про власну справу в місті. Лікар якось натякнув, що Галина часом перебільшує болі, аби тримати його поруч. Ці слова гризли його, як іржа.