Артем провів її поглядом, поки її постать не зникла за поворотом дороги.
— Я теж не люблю програвати, — сказав він у порожнечу.
Повернувшись у дім, він відчув, що атмосфера змінилася. Спокій, який він будував тут місяцями, дав тріщину. Реальний світ зі своїм брудом і жадібністю знайшов його навіть у цій глушині.
Телефон задзвонив, коли за вікном уже була ніч. Екран висвітив: “Невідомий номер”.
Артем не здивувався. Він чекав цього. Він прийняв виклик, увімкнув гучний зв’язок, але нічого не сказав. Просто слухав.
— Слышь, вояка, — голос у слухавці був низьким, самовпевненим. Російська мова, без акценту, нахабна. — Ты подобрал мусор — молодец, возьми с полки пирожок. Но не лезь в семейные дела. Собак — убрать. Бабку — не слушать. Даю сутки, чтобы ты съехал с темы.
— А то що? — запитав Артем. Його голос був рівним, як лінія горизонту.
— А то вспомнишь, что на гражданке тоже бывает горячо. У тебя красивый дом. Деревянные перекрытия. Жалко, если проводка закоротит. Понял меня?
Виклик обірвався.
Артем повільно опустив телефон. Гнів, який спалахнув було, миттєво трансформувався в холодну бойову лють. Це було не попередження. Це була погроза. Пряма, тупа, бандитська.
В кутку кімнати Веста підняла голову і загарчала. Тихо, утробно. Вона не чула слів, але вона відчула зміну в біохімії господаря. Вона зчитала загрозу.
Артем підійшов до сейфа. Відчинив його. Дістав Glock 17, перевірив магазин, дослав патрон у патронник. Поклав зброю на стіл поруч із ноутбуком. Потім підійшов до вікна і зашторив його щільніше — світломаскування, стара звичка.
— Ну що ж, Денисе, — промовив він у темряву. — Ти хотів продати землю? Тепер ти отримаєш війну за кожний квадратний метр.
Тієї ночі Веста не спала біля цуценят. Вона лягла в коридорі, мордою до вхідних дверей. Артем сидів на кухні, вивчаючи кадастрову карту району на екрані ноутбука. Він не знав ще прізвища Дениса, не знав масштабів “Північ-Буд Інвест”, але він знав одне: хтось перейшов червону лінію.
А за червоними лініями у “Граніта” розмов не буває.
Ранок почався не з кави, а з OSINT-розвідки. Артем прокинувся до сходу сонця, звичка брала своє. Веста вже сиділа біля ліжка, чекаючи команди. Ніч минула спокійно, але це був оманливий спокій — як тиша перед артобстрілом.
Поки цуценята возилися в своєму кутку, влаштовуючи ранкову боротьбу за гумову іграшку, Артем сів за ноутбук. Він не був хакером, але базові навички роботи з відкритими даними мав. У сучасній війні вміння знайти інформацію іноді важливіше за вміння влучно стріляти.
Він ввів у пошук “Північ-Буд Інвест”.
Перші результати — красивий лендінг. “Елітне житло серед природи”, “Європейський комфорт у передмісті Харкова”. Рендери котеджів з панорамними вікнами, щасливі сім’ї, зелені газони. Все виглядало дорого і легально.
Артем відкрив YouControl та Opendatabot. Тут картинка була менш глянцевою. ТОВка зареєстрована всього рік тому. Статутний капітал мінімальний. Засновники — офшорна компанія на Кіпрі та якийсь “фунт” із пропискою в студентському гуртожитку. Але директором значився Корнієнко Денис Вікторович.
— Ось ти який, Денисе, — пробурмотів Артем, роблячи скріншот.
Він почав копати глибше. Судовий реєстр. Кілька позовів щодо незаконного відчуження землі. Скандал із вирубкою дубового гаю під Дніпром два роки тому — тоді фірма називалася інакше, але прізвище Корнієнко фігурувало в новинах як представника забудовника.
Артем відкрив кадастрову карту. Ділянка Галини Василівни була ласим шматком: вона межувала з лісництвом і мала вихід до річки. Але найцікавіше було те, що сусідні ділянки вже змінили цільове призначення. Усі вони тепер належали особам, пов’язаним із “Північ-Буд”.
Схема була класичною, як підручник з української корупції. Вони скуповували землю шматками, щоб потім об’єднати в один великий масив під закрите котеджне містечко. І старий будинок вчительки стояв кісткою в горлі, блокуючи єдиний нормальний під’їзд для важкої техніки.
— Вони не просто хочуть продати хату, — сказав Артем Весті, яка підійшла і поклала голову на клавіатуру. — Вони хочуть забудувати тут усе. А ти і твої діти — це, виявляється, “екологічні ризики”, які заважають бізнесу.
Він закрив ноутбук. Теорія була зрозуміла. Тепер потрібна була розвідка на місцевості.
Після обіду Артем вийшов на “прогулянку”. Він одягнувся як для виходу в “сіру зону”: зручне взуття, непримітний одяг, ніж на поясі, телефон із повною зарядкою. Веста йшла поруч, без повідка. Тут, у лісі, він був їй не потрібен.
Вони не пішли дорогою до хутора Галини Василівни. Артем взяв лівіше, через гущавину, рухаючись паралельно ґрунтовці. Він хотів подивитися на місцевість очима того, хто планує напад, а не захист.
Ліс був тихим. Занадто тихим.
Вони пройшли метрів п’ятсот, коли Веста раптом зупинилася. Її шерсть на холці стала дибки. Вона не дивилася вперед, вона дивилася вгору і вбік, на стару сосну, що росла на межі ділянки, яку орендував Артем.
Артем завмер, повільно опускаючись на одне коліно. Він простежив за її поглядом.
На висоті трьох метрів, у розвилці гілок, щось тьмяно блиснуло. Сонце, яке саме визирнуло з-за хмар, відбилося від лінзи.
Це була не просто “фотопастка” лісників. Це була професійна вулична камера з 4G-модулем і акумулятором, пофарбована в камуфляж, акуратно змонтована так, щоб її не було видно з землі. Об’єктив дивився чітко на двір Артема і місце, де стояла його машина.
— Ах ви ж суки… — видихнув він.
Це не було залякування по телефону. Це було стаціонарне спостереження. Вони пасли його. Фіксували графік, хто приходить, коли він виїжджає.
Артем не став знімати камеру. Якщо він її чіпатиме, вони зрозуміють, що їх викрили. Він дістав телефон, зробив кілька фотографій пристрою з максимальним зумом, зафіксувавши модель і серійний номер на корпусі. Потім так само тихо, як і прийшов, відійшов у глибину лісу.
Повернувшись додому, Артем зашторив усі вікна наглухо. Ситуація перейшла з розряду “битовухи” в розряд спецоперації.
Увечері він набрав номер. Цю людину він знав ще з 2015-го.
— Марина? Це Граніт.
Голос на тому кінці відповів миттєво, без зайвих “хто це” і “скільки років”. — Привіт, Граніте. Ти живий. Це добра новина. Чим зобов’язана?
Марина Винник була журналісткою-розслідувачкою з Харкова. Вона писала про тендери, про “відмивання” грошей на відбудові і про тих, хто наживається на війні. У неї було коротке руде волосся, гострий язик і повна відсутність інстинкту самозбереження.
— Мені треба, щоб ти дещо перевірила, — сказав Артем. — Фірма “Північ-Буд Інвест”. І персонаж на ім’я Денис Корнієнко.
— Корнієнко? — Марина хмикнула в слухавку. — О, це цікавий пасажир. Харківський “рішала” середньої руки, але зараз лізе у вищу лігу. Кажуть, під ним ходять серйозні дядьки. Ти куди вляпався?
— Вони пресують літню жінку в Соснівці. І мене. Встановили незаконне стеження за моїм будинком.
— Тебе? Пресують? — в голосі Марини пролунав щирий сміх. — Ну, земля їм пухом. Я буду в твоєму районі завтра. Давай зустрінемося. Не по телефону.
— АЗС “WOG” на трасі, на виїзді. О дванадцятій.
— Прийнято.
Наступного дня Артем виїхав заздалегідь. Він залишив Весту вдома “за старшу”, зачинивши всі двері. Це було ризиковано, але брати її з собою на публічну зустріч він не хотів.
На заправці пахло кавою і хот-догами. Марина вже була там. Вона сиділа за столиком у кутку, перед нею парував чай і лежав розкритий блокнот. На ній була об’ємна чорна куртка і грубі черевики. Вона виглядала як студентка, якби не втомлені, чіпкі очі.
— Розповідай, — сказала вона замість привітання.
Він виклав усе. Докази, скріншоти, фото камери. Марина слухала, швидко занотовуючи.
— Це вже стаття, — сказала вона. — Незаконне стеження, погрози. Але поліція тут не допоможе, ти ж розумієш? Місцевий відділок, скоріше за все, “пригодований” Корнієнком. Нам треба публічність. Скандал перед голосуванням у міськраді за їхню землю.
— Що від мене треба?
— Зловити їх за руку. Нам треба відео, де вони погрожують або нападають.
У цей момент телефон Артема завібрував. Спрацювала сигналізація — датчик розбиття скла, який він встановив учора.
— Пізно, — сказав Артем, дивлячись на екран. — Вже напали.
Він схопився, перекидаючи стілець. Марина побігла за ним. — Я з тобою!
Дорога назад була суцільним ризиком. “Елька” летіла по ожеледиці, Артем ледве вписувався в повороти. Серце калатало не від страху, а від люті.
Коли він забіг у двір, там було порожньо. Тільки вікно у вітальні зяяло дірою, а на снігу блищали уламки.
— Веста! — крикнув він, вриваючись у дім.
Собака стояла в коридорі. Вона не впустила нікого далі вітальні. Але на її боці, на світлій шерсті, розпливалася темна пляма крові. Вона порізалася об скло, коли кинулася на звук удару.
На підлозі валявся камінь, загорнутий у папір.
Артем впав на коліна біля собаки. Швидкий огляд — поріз довгий, неприємний, але м’язи цілі. Він миттєво дістав аптечку, накладаючи пов’язку професійними рухами парамедика. Веста терпіла, тільки тихо скавучала.
Марина увійшла слідом, тримаючи телефон у режимі запису. Вона зняла розбите вікно, камінь, кров на підлозі.
Артем розгорнув папір з каменя. Там було одне слово, написане маркером: “ОСТАННЄ”.
Він підняв очі на журналістку. В них горів холодний вогонь. — Ти хотіла сюжет, Марино? Вмикай стрім. Ми починаємо полювання.
Веста лежала на килимку у вітальні, її бік був туго перебинтований. Артем використав гемостатик і ізраїльський бандаж — навички тактичної медицини згодилися там, де він найменше хотів їх застосовувати. Собака дихала рівно, знеболювальне почало діяти, і її очі поволі закривалися.
Поруч із нею цуценята збилися в купу, принишкли, відчуваючи загальну тривогу.
Марина сиділа за кухонним столом, швидко монтуючи відео на телефоні. Її пальці літали по екрану. Вона не ставила пафосної музики, не робила складних переходів. Тільки сухі факти: розбите вікно, кров на підлозі, камінь із написом “ОСТАННЄ”, документи з реєстрів, фото незаконної камери на дереві.
— Готово, — сказала вона, піднімаючи очі на Артема. — Це піде в ТікТок, Інстаграм і Телеграм-канали Харкова. Заголовок: “Забудовник тероризує матір і ветерана заради землі”.
— Запускай, — кивнув Артем, досилаючи магазин у рукоятку пістолета. Цього разу він не збирався ховати зброю.
Марина натиснула “Опублікувати”.
Ефект був миттєвим, як вибух детонатора. Спочатку десятки переглядів, потім сотні. За годину відео розлетілося по місцевих пабліках. Коментарі сипалися лавиною: люди тегали поліцію, прокуратуру, мера. Історія зачепила найболючіші струни: несправедливість до військових, знущання над старими, жорстокість до тварин.
Артем не читав коментарі. Він готував будинок.
Він перемістив Галину Василівну, яка прибігла, почувши про напад, у найбезпечнішу кімнату — комору без вікон. Дав їй води і суворо наказав не виходити, що б вона не почула.
— Артеме, — її голос тремтів, коли вона хапала його за рукав. — Не треба крові. Денис… він мій син.
— Він перестав бути вашим сином, коли викинув цуценят на мороз, — жорстко відповів Артем. — А коли його люди розбили вікно і поранили мою собаку, він став моєю ціллю. Сидіть тихо.
Потім він вимкнув світло в усьому будинку. Тільки тьмяне світло від ноутбука Марини на кухні створювало ілюзію присутності.
— Що ми робимо? — запитала Марина. Вона нервувала, але камеру не вимикала.
— Чекаємо, — відповів Артем, займаючи позицію в темному кутку коридору, звідки прострілювався вхід і вітальня. — Денис зараз побачить відео. Його телефон розриватиметься від дзвінків “згори”. Він запанікує. А коли такі люди панікують, вони роблять дурниці. Він приїде сюди, щоб закрити мені рота. Особисто.
Він не помилився.
Минуло дві години. Надворі стемніло остаточно. Зимовий ліс огорнула чорна, непроглядна ніч. І в цій темряві з’явилися два промені фар, що різали простір агресивним білим світлом.
Машина не зупинилася біля воріт. Вона знесла хвіртку бампером і в’їхала просто на подвір’я, зупинившись за метр від ґанку. Це був чорний Toyota Land Cruiser.
Артем бачив усе через щілину в шторах. З машини вийшли троє.
Першим був Денис Корнієнко. Він виглядав не як бізнесмен з обкладинки, а як розлючений звір. Пальто розстебнуте, в руці — щось схоже на монтування або биту. За ним — двоє “спортсменів” у темних куртках, класичні “тітушки”, яких використовують для силових акцій на будівництвах.
— Виходь, урод! — закричав Денис. Його голос зривався на істерику. — Ти думаєш, ти найрозумніший? Я тебе закопаю разом з твоїми псами!
Він ударив битою по поручню веранди, тріска розлетілася в боки.
Марина ввімкнула прямий ефір. Телефон стояв на підвіконні, замаскований книгами, камера дивилася прямо на подвір’я через скло.
— Артеме, їх троє, — прошепотіла вона.
— Знаю, — спокійно відповів він. — Працюємо.
Денис піднявся на ґанок. Один з його “биків” спробував вибити двері ногою. Замок хруснув, але витримав — Артем поставив якісну броньовану дверну групу.
— Ламай вікна! — скомандував Денис.
Дзенькіт скла у кухні. Один із нападників поліз усередину.
Це була його помилка.
Як тільки силует з’явився у віконному отворі, Артем увімкнув потужний тактичний ліхтар, прикріплений до пістолета. Сліпучий промінь ударив прямо в очі нападнику, засліпивши його до білих плям.
— Стояти! — голос Артема пролунав як удар батога. — Стріляю без попередження!
Нападник завмер, прикриваючи очі рукою. Він побачив ствол “Глока”, спрямований йому в груди, і весь його запал миттєво зник.
— Денисе! У нього ствол! — крикнув він, задкуючи назад на вулицю.
Денис, який стояв на веранді, на мить розгубився. Він звик мати справу з переляканими пенсіонерами або продажними чиновниками. Він не був готовий зустріти організований опір.
— Мені плювати! — заверещав він, втрачаючи контроль. — Витягніть його звідти!
Але “спортсмени” не поспішали. Одне діло — бити вікна бабусям, інше — лізти під кулі ветерана спецназу.
Артем відчинив двері ногою і вийшов на веранду. Пістолет дивився в землю, але палець був на спусковій скобі. Світло ліхтаря вихопило обличчя Дениса — перекошене від люті і страху.
— Добрий вечір, Денисе Вікторовичу, — сказав Артем спокійно. — Ви якраз вчасно. Тут п’ять тисяч людей у прямому ефірі чекають на ваші пояснення.
Він кивнув на вікно, де горів червоний індикатор запису на телефоні Марини.