Жінка важко зітхнула, зникла в глибині кухні, гримаючи каструлями, і повернулася за п’ять хвилин із пластиковим судочком. Там була ще гаряча гречка, велика котлета і шматок свіжого хліба. Вона тицьнула це в руки Аліні так, наче віддавала наказ.
— Їж. Зараз же. Не вистачало ще, щоб ти знепритомніла мені тут посеред зміни. Нам і пацієнтів вистачає.
Її голос пом’якшав.
— Він людина, Аліно. Я розумію. Але знаєш, хто ще людина?
— Хто?
— Ти.
Аліна дивилася на судочок. У горлі стояла грудка.
— Дякую.
— Не дякуй. Їж.
Тієї ночі, лежачи на матраці на підлозі — старий диван довелося продати ще два місяці тому, щоб закрити “диру” в оренді, — Аліна дивилася на пляму на стелі й знову рахувала в голові. Якщо пропустити пари на курсах підвищення кваліфікації в четвер, можна взяти додаткову зміну в магазині. Це плюс 600 гривень. Якщо ходити на роботу пішки замість маршрутки, це економія… смішна, але економія. Якщо попросити хазяйку почекати ще тиждень…
Телефон вібрував на підлозі. СМС від “Yasno”. Попередження про відключення електроенергії. Борг 1200 грн. Сплатіть протягом 3 днів. А слідом ще одне — від банку про прострочений платіж за кредиткою.
Аліна заплющила очі. Ще один тиждень. Вона поносить Григорію сніданки ще один тиждень. І все. Потім доведеться зупинитися. Вона пояснить йому. Він зрозуміє. Вона мусить спочатку врятувати себе, інакше просто зламається. Це логічно. Це те, що сказав би будь-хто.
Але коли настала п’ятниця, Аліна знову зробила два бутерброди, залила окріп у термос і пішла на зупинку. Григорій чекав, як завжди. І коли він, як завжди, розламав свій бутерброд навпіл і простягнув половину їй, вона завмерла.
— Чесно — це коли порівну, — просто сказав він.
Аліні довелося відвернутися, вдаючи, що шукає маршрутку, щоб він не побачив сліз.
У понеділок вранці Григорія на зупинці не було.
Аліна стояла з пакетом і термосом, розгублено оглядаючи порожній тротуар. Картону не було. Пакету з речами не було. Навіть слід від калюжі, де він зазвичай мостив собі постіль, висох.
Вона пропустила одну маршрутку. Потім другу. Коли нарешті втиснулася в переповнений “Богдан”, то вже безнадійно спізнювалася на зміну, а в грудях зяяла порожнеча. Вона заспокоювала себе: він просто змінив місце. Поліція ганяє, або комунальники. Таке буває. Це не означає нічого поганого.
Але ввечері його теж не було. Вівторок — порожньо. Середа — нікого.
До четверга тривога перетворилася на паніку. Після роботи вона поїхала не додому, а на вокзал, де годували безхатьків волонтери.
— Вибачте, ви не бачили такого дідуся? Сивий, інтелігентний, звати Григорій?
Волонтери хитали головами.
— Тут сотні таких, дівчино. Шукайте в “БСП” або в моргах.
Аліна дзвонила в лікарні.
— Довідкова швидкої, слухаю.
— Скажіть, чи не привозили невідомого чоловіка, років 70, з вулиці Зодчих?
— Дівчино, у нас за добу сорок невідомих по Києву. Прикмети? Одяг?
— Старе пальто, сивий…
— Таких половина відділення. Приїжджайте в приймальне, дивіться самі. Ми по телефону інформацію про безхатьків не даємо.
На сьомий день вона прийшла на зупинку з запискою в файлику. Сподіваюся, ви живі. А. Вона приклеїла її скотчем до стінки кіоску, намагаючись не думати про те, що, можливо, пише листа примарі.
Того ж вечора він був там.
Аліна побачила його з вікна маршрутки і мало не вистрибнула на ходу. Він сидів на тому ж картоні, схудлий так, що вилиці нагадували леза. Шкіра була сірою, як київський асфальт у листопаді.
Вона підбігла до нього.
— Григорію Петровичу!
Він підвів голову. На мить здалося, що він її не впізнає. Потім погляд прояснішав.
— Аліночка.
Вона присіла навпочіпки, важко дихаючи.
— Де ви були? Я дзвонила в швидку, я шукала…
— Був… у справах. — Голос звучав як шелест сухого листя. — Трохи прихворав. Але вже все добре.
— Ви не виглядаєте добре. Ви жахливо виглядаєте.
— Я живий. Це вже перемога.
Він спробував усміхнутися, але скривився від болю. Аліна помітила його руку. На тильній стороні долоні червонів свіжий шрам. Рівний, акуратний розріз, зашитий синьою хірургічною ниткою. Це не було схоже на вуличну бійку чи падіння на скло. Це була робота професіонала.
— Що з рукою?
Григорій швидко натягнув рукав старої куртки.
— Нічого. Стара рана нагадала про себе.
— Це свіжі шви! Де вам це зробили? В лікарні?
— Аліно! — у його голосі з’явилася несподівана сталь. — Я в порядку. Закрили тему.
Вони помовчали. Шум вечірнього проспекту накривав їх хвилями. Потім Григорій поліз у внутрішню кишеню і дістав заклеєний білий конверт. Він був трохи зім’ятий, на ньому тремтячою рукою було написано лише одне прізвище і номер якоїсь військової частини. Жодної вулиці чи міста.
— Якщо зі мною щось станеться, — тихо сказав він, — ти мусиш це відправити. Рекомендованим листом.
Аліна дивилася на конверт.
— Що значить “якщо щось станеться”?
— Просто пообіцяй.
— Ви нікуди не збираєтесь.
— Аліно. — Він подивився їй прямо в очі. — Пообіцяй мені.
Вона взяла конверт. Він був важчим, ніж здавалося. Наче там був не тільки папір.
— Обіцяю.
Григорій видихнув, наче скинув із пліч мішок із цементом.
— Хороша дівчинка.
Вона хотіла розпитати більше. Про шрам, про те, де він був тиждень, про адресата на конверті. Але підійшла її маршрутка, а Григорій уже заплющив очі, притулившись потилицею до холодної цегляної стіни кіоску, наче ця розмова випила з нього останні сили.
Аліна сховала конверт у сумку. Вона не відкрила його. Поки що.
Через два тижні Григорій впав.
Аліна саме наливала йому чай, коли його рука почала тремтіти. Не дрібним старечим тремором, а сильним, судомним дрижанням. Пластиковий стаканчик вислизнув із пальців, гарячий чай хлюпнув на асфальт і на його черевики.
— Григорію Петровичу?
Він спробував щось сказати, але язик не слухався. Обличчя перекосило. Він почав завалюватися набік. Аліна встигла підхопити його за мить до удару об бетон, приймаючи всю вагу його тіла на себе.
— Викличте швидку! — закричала вона. — Хто-небудь! 103!
Жінка на зупинці злякано відсахнулася. Хлопець у навушниках просто пройшов повз. Двоє чоловіків завмерли, дивлячись на них як на неприємну сцену.
— Та дзвоніть же! Це інсульт! — гаркнула Аліна так, як кричала в реанімації, коли треба було запускати серце.
Хтось таки дістав телефон.
Швидка їхала вічність. Насправді хвилин п’ятнадцять, але для Аліни це були години. Вона тримала його голову на колінах, перевіряла пульс — ниткоподібний, аритмічний.
Коли бригада приїхала, лікар глянув на одяг Григорія і скривився.
— Бомж?
— Людина! — рявкнула Аліна. — Підозра на гострий ішемічний. Часу мало!
— А ви хто йому? Родичка?
Аліна знала: якщо скаже “ніхто”, його можуть просто відвезти “для галочки” і кинути в приймальні до ранку. Або й не забрати, якщо вирішать, що він просто п’яний.
— Я онука. Я їду з вами.
У лікарні (це була чергова лікарня на лівому березі) почалося пекло. Каталку з Григорієм закотили в “шокову”, а Аліну зупинили біля стійки реєстрації.
Втомлена реєстраторка з байдужим обличчям клацала по клавіатурі.
— Прізвище?
— Коваленко Григорій Петрович.
— Документи? Паспорт, декларація з сімейним лікарем?
— Немає при собі. Він… він втратив документи.
Реєстраторка перестала друкувати.
— Дівчино, ви знаєте правила. Без документів і декларації — тільки невідкладна допомога. Ми його прокапаємо і передамо поліції або соцслужбі. Стаціонар для планових, у нас в коридорах місць немає, не те що в палатах.
— У нього масивний інсульт! Йому потрібна реанімація, КТ, тромболізис!
— Без документів — це все платно. Ви платити будете? КТ — це три тисячі, ліки — ще п’ять на старт.
— Він ветеран! — випалила Аліна, хапаючись за соломинку. — У нього мають бути пільги!
— Посвідчення УБД є?
— Я ж кажу, немає документів!
— Ну то на “ні” і суду нема. Звільніть віконце.
До стійки підійшов черговий лікар, молодий, із червоними від недосипу очима. Доктор Савченко.
— Що тут за крик?
— Та ось, “онука” вимагає палату для безхатька. Каже — ветеран.
Савченко глянув на Аліну. Потім на її руки, які все ще тремтіли, але були складені в замок, щоб це приховати.
— Ти медик? — запитав він, помітивши, як вона говорила про тромболізис.
— Медсестра.
— Колего… Ти ж знаєш систему. Якщо немає документів, я не можу списати на нього бюджетні ліки. Головлікар мене з’їсть.
Аліна згадала про конверт у сумці. Про шрам на руці. Про дивні історії про “контору”, які він розповідав. Вона вирішила піти ва-банк.
— Будь ласка, — вона дихала часто й уривчасто. — Перевірте його по базі. Не по “Хелсі”. По загальній базі пільговиків. Я знаю, що ви не зобов’язані. Але він не просто безхатько.
— Дівчино…
— Його звати Григорій Петрович Коваленко. 1957 року. Просто введіть. Будь ласка. Я оплачу КТ зі своєї зарплати, якщо там нічого немає. Я напишу розписку.
Савченко вагався. Черга в коридорі гула.
— Лариса, пробий. Чисто, щоб дівчина заспокоїлася.
— Олексію Сергійовичу, та навіщо…
— Пробий, я сказав!
Реєстраторка закотила очі й почала вводити дані, голосно клацаючи клавішами. Аліна затамувала подих.
Хвилина тиші. Тільки гул старого системного блоку.
Раптом обличчя Лариси змінилося. Вона примружилася, наближаючись до монітора.
— Ого.
— Що там? — нахилився Савченко.
— Система видає “Увага: Спеціальний облік”. Дані частково закриті. Код категорії — “Резерв-А”.
— Що це за код? — не зрозумів лікар.
— Я такий бачила тільки раз, коли нам полковника з Генштабу привозили. Це “повний пакет забезпечення, госпіталь відомчий або спецзаклади”.
Лариса підняла на Аліну зовсім інший погляд — переляканий.
— Хто твій дід, дівчино?
Аліна видихнула. Ноги підкосилися, і вона сперлася на стійку.
— Я ж казала. Він служив.
Савченко випростався, миттєво стаючи зібраним.
— Ларисо, оформлюй його в першу реанімацію. Я дзвоню начмеду. Якщо там код “Резерв”, нас прокуратура розірве, якщо з ним щось трапиться в коридорі.
Він кивнув Аліні.
— Можеш зайти до нього, поки ми готуємо переведення на КТ. Але тільки на хвилину.
Григорій лежав під крапельницею, маленький і сірий на білому простирадлі. Монітор тихо пікав, малюючи ламану лінію його життя. Він розплющив очі, коли вона взяла його за руку.
— Ти не мала… — прошепотів він ледь чутно, язик заплітався.
— Мала, — твердо сказала вона.
Він слабо стиснув її пальці.
— Ти боєць… Це добре.
Вона просиділа біля його ліжка до кінця часу відвідування. Потім ще годину в коридорі, на незручній кушетці, поки чергова медсестра м’яко, але наполегливо не випровадила її додому, пояснивши, що в реанімації свої правила, і “дихати над пацієнтом” зайвий раз не можна.