— Олено, ну як ти почуваєшся? — спитав би хтось. А я не відчувала нічого. Тільки холодну порожнечу.
Поки я чекала на Андрія, я сиділа на краєчку ліжка, втупившись у візерунок на шпалерах. З-за дверей ванної долинали звуки. Спочатку вони намагалися відчинити замок, смикали ручку. Потім пішли вмовляння.
— Оленко, будь ласка, це якесь божевілля, — голос Максима тремтів. — Випусти нас, поговоримо як дорослі люди!
Дорослі люди. Це словосполучення викликало в мене істеричний смішок. Дорослі люди — це ті, хто платить іпотеку і виховує дітей, а не ті, хто ховається по чужих ванних кімнатах, як підлітки.
Телефон Максима лежав на тумбочці, там, де він його кинув перед тим, як піти “освіжитися”. Він завжди хвалився, що у нас стосунки на повній довірі. “Ніяких секретів, зай”. Яка іронія. Я взяла смартфон. Пароль я знала — рік його народження. Він був надто лінивим, щоб запам’ятовувати складні комбінації.
Те, що я побачила, підтвердило: це була не інтрижка на п’яну голову. Це була добре спланована спецоперація проти мене.
У Телеграмі контакт Лесі був підписаний як “Саня Шиномонтаж”.
Переписка тягнулася понад шість місяців. Пів року! Пів року “Добрий ранок, красуне” і “Не можу дочекатися, коли побачу тебе”. Пів року смайликів-сердечок і детальних планів, як зустрітися, поки я “пашу” в офісі.
«Олена така наївна», — писала Леся. — «Мені здається, ми могли б це зробити прямо на кухонному столі, і вона б не помітила, бо вічно в своїх таблицях».
«За це я тебе і люблю», — відписував мій чоловік. — «З тобою весело. А вона — як робот».
Але повідомлення, яке розбило мене остаточно, було відправлене всього два дні тому.
«Ти думаєш, нам варто сказати їм?» — питала Леся. — «Іноді мені шкода Андрія. Він хороший батько».
«Ще ні», — відповідь Максима. — «Мені треба ще кілька тижнів. Я зараз виводжу основні активи в крипту, щоб вона не змогла відсудити половину. Плюс треба встигнути переоформити машину на маму. Почекай трохи, мала. Не хочу залишитися з голим задом після розлучення».
Я перечитала це тричі. Літери розпливалися перед очима. Вони не просто зраджували. Вони планували фінансове вбивство. Максим, який жив за мій рахунок останні пів року, поки “шукав себе”, збирався залишити мене ні з чим.
У двері подзвонили. Андрій.
Я спустилася вниз на ватних ногах, міцно стискаючи телефон Максима — мій головний доказ. Крізь скляну вставку у дверях я бачила Андрія. Він стояв у робочому жилеті, запилений, видно, що зірвався прямо з об’єкта. Андрій був простим, надійним чоловіком. Він обожнював Лесю, носив її на руках, працював без вихідних, щоб вона ні в чому не мала потреби.
Я відчинила. В його очах читалася непідробна тривога.
— Олено, що сталося? Ти сказала “терміново”. Пожежа? Трубу прорвало? Де Максим?
Я вагалася секунду. Як тільки я це скажу, вороття не буде. Його життя, його сім’я, спокій його дітей — усе це зникне. Але він мав право знати правду.
— Андрію, — мій голос був тихим, але рівним. — Леся тут. У мене вдома. З моїм чоловіком.
Він завмер. На його обличчі змінилася ціла гама емоцій: від нерозуміння до заперечення, а потім — до болючого усвідомлення.
— Що означає “з твоїм чоловіком”? — перепитав він, хоча вже все зрозумів.
— Я знайшла їх у нашій ванні, — сказала я. — Я зачинила їх там. Вони чекають, поки ми вирішимо, що з ними робити.
Андрій похитнувся і сперся рукою об стіну, ніби йому раптом забракло повітря. З нього наче випустили життя.
— Як давно? — тільки й зміг вичавити він.
Я мовчки простягнула йому телефон Максима з відкритим чатом.
Ми пройшли у вітальню, подалі від сходів, і сіли на диван. Андрій гортав переписку своїми грубими, натрудженими пальцями, і я бачила, як руйнується його світ.
— Боже мій… — прошепотів він, затуляючи рота рукою. — А діти? Як я поясню це малим?
Ми сиділи поруч — дві жертви, об’єднані спільним горем. Навколо нас стояли рамки з фотографіями: ми на шашликах, ми святкуємо Новий рік, наші спільні поїздки в Карпати. Все це було брехнею. Театром.
— Дивись сюди, — Андрій тицьнув пальцем у екран. Голос його затремтів від люті. — Минулої суботи. Я повіз дітей у зоопарк, бо у Лесі нібито була “мігрень”.
Я відчула нудоту. Тієї суботи Максим сказав, що їде на конференцію айтівців у центр. А насправді вони кувиркілялися в якомусь готелі на Окружній.
Вони не просто спали разом. Вони вибудовували логістику брехні. Вони координували свої алібі.
Але найгірше ми знайшли в кінці чату.
«Я знайшла класну квартиру в оренду на Печерську», — писала Леся. — «Там поруч елітний ліцей. Якщо вирішимо забирати дітей, це ідеальний варіант».
«Супер», — відповів Максим. — «Як тільки я скину баласт у вигляді Олени, а ти кинеш Андрія, почнемо жити нормально. Без хованок».
Андрій підняв на мене очі. У них більше не було розгубленості. Там з’явився холодний, жорсткий блиск.
— Баласт, кажеш? — перепитав він глухо. — Кинеш Андрія?
Він повільно встав з дивана. Його постать раптом здалася мені величезною і загрозливою.
— Знаєш що, Олено? Пішли нагору. Треба поговорити з цими “дорослими”.
Ми піднялися сходами разом. Вже не просто сусіди, а спільники у своїй біді. І вперше за цей день я відчула, що я не жертва. Я — караючий меч.
Коли ми підійшли до дверей, звуки змінилися. Замість шепоту там тепер була сварка.
— Це ти винна! — шипів Максим. — Ти казала, що вона по вівторках на нарадах до вечора!
— Я?! — верещала Леся. — Це ти наполягав! Я казала, що краще в готелі! Ти жадібний бовдур!
Ми з Андрієм перезирнулися. Навіть зараз, у пастці, вони гризли одне одного, як щури в бочці.
Андрій підійшов до дверей впритул.
— Максиме, — сказав він голосом, від якого, мабуть, його підлеглі на будові втрачали свідомість. — Це Андрій. Думаю, вам є що нам розказати.
За дверима настала мертва тиша.