Наступні чотири години Дмитро Сергійович працював із хірургічною точністю. Температура тіла вовчиці впала до критичних 32 градусів, хоча в нормі мала бути близько 38. Вона страждала від сильного зневоднення та крайнього виснаження. Здавалося, вона не їла цілу вічність.
Ветеринар зрозумів: кожен грам поживних речовин, що залишавався в її організмі, вона віддавала дітям, намагаючись до останнього виробляти молоко. Він під’єднав крапельниці, обклав її термоковдрами та підключив монітори серцевого ритму. У вовченят стан був не кращим: температура ледь сягала 33 градусів, а рівень цукру в крові був на нулі. У меншого, світло-сірого, Дмитро запідозрив початкову стадію пневмонії.
Олена не виходила з маніпуляційної. Вона сиділа на підлозі в кутку, не зводячи очей з тварин. Коли у вовчиці почалися конвульсії — сильний спазм, яким тіло реагувало на термічний шок — Олена схопилася і вчепилася в руку лікаря.
— Зробіть щось! Будь ласка!
— Я роблю все можливе! — Дмитро вже вводив глюкозу та коригував протокол зігрівання. За свою п’ятнадцятирічну практику він бачив сотні пацієнтів, але ніколи не зустрічав такої відчайдушної боротьби за диких звірів, яких людина знайшла лише годину тому.
Ближче до півночі монітор серця вовчиці нарешті запікав рівно. О першій ночі вовченята перестали дрижати й міцно заснули в кювезі під лампами. А ще за годину вовчиця розплющила очі. Вона побачила Олену. Побачила своїх малюків, що мирно спали поруч у теплі. Звірина знову закрила повіки, але цього разу це був сон не від болю, а від спокою.
Дмитро Сергійович опустився на підлогу поруч з Оленою. Обидва були виснажені до краю.
— Завтра вранці приїдуть екологи, — тихо сказав він. — Вони заберуть їх у реабілітаційний центр. Ви врятували їх, Олено, але ж ви розумієте, що залишити їх собі не зможете?
Олена дивилася на вовчицю, яку в думках уже назвала Луною.
— Я просто хотіла, щоб вони жили.
Наступного ранку, 6 лютого, до клініки приїхала Вікторія, представниця екологічної служби. Вона була професійною, стриманою, але не позбавленою співчуття.
— Пані Олено, протокол чіткий. Дикі тварини мають перебувати в сертифікованих центрах. Ми перевеземо їх до Поліського заповідника, де за ними доглядатимуть фахівці, а згодом — випустять на волю.
— Ні, — відрізала Олена. — Ще не зараз. Мати занадто слабка. У меншого пневмонія. Переїзд зараз просто вб’є їх.
Дмитро Сергійович втрутився:
— Вона має рацію. З медичної точки зору, транспортування — це величезний ризик. Я рекомендую щонайменше 72 години стабілізації.
Вікторія зітхнула. Вона часто бачила, як люди прив’язуються до врятованих тварин.
— Добре. Три дні. Потім — реабілітація. І ви повинні розуміти: там ви не зможете їх відвідувати. Контакт із людьми має бути мінімальним для їхнього ж блага.
Олена важко сглотнула клубок у горлі.
— Три дні.
За ці три дні в душі Олени Мельник щось докорінно змінилося. Вона не повернулася до Києва. Вона зняла номер у маленькому мотелі поруч із клінікою і проводила по шістнадцять годин у палаті. Дмитро дозволив їй допомагати, бо вона виявилася надзвичайно старанною. Але правда була в тому, що Олені це було потрібно навіть більше, ніж вовкам.
Вона навчилася готувати спеціальну суміш для вовченят: козяче молоко, вітаміни, протеїни. Кожні чотири години вона годувала їх із крихітних пляшечок. Малюки смоктали з дивовижною силою, впираючись лапками їй у долоні. Вона дала їм імена: більшого назвала Бураном, а меншого, тендітного — Туманом.
На другий день сталося те, що остаточно розбило і знову зібрало її серце. Олена годувала Тумана. Коли пляшечка спорожніла, вовченя, сите й зігріте, солодко позіхнуло і заснуло прямо в неї на долоні, повністю довірившись. Олена дивилася на цей пухнастий сірий клубочок і згадала Дениска. Йому було три місяці, коли він так само засинав у неї на грудях. Та сама вага, те саме тепло, та сама безмежна довіра. Вона проплакала мовчки двадцять хвилин. Луна спостерігала за нею зі своєї підстилки, не відводячи мудрого погляду.
Наприкінці третього дня Вікторія повернулася з групою перевезення.
— Час їхати, Олено.
Олена запевняла себе, що готова. Але коли вовків почали поміщати в транспортні клітки, Луна вперше загарчала. Вона притиснулася носом до решітки і жалібно заскавуліла, дивлячись на Олену. Вовченята, відчувши тривогу матері, теж почали скиглити.
Олена підійшла і торкнулася рукою прутів. Луна вдихнула запах її пальців.
— Все буде добре, — прошепотіла Олена. — Ти виростиш їх. Вони будуть сильними. І одного дня… одного дня ви повернетеся в ліс, де ваш дім.
Вікторія м’яко поклала руку їй на плече:
— Ви зробили неймовірну річ. Але тепер їм потрібна дистанція від людей.
Олена кивнула, не вірячи власному голосу. Вона стояла на парковці й дивилася вслід мікроавтобусу, поки його задня вогні не зникли за поворотом.
Вона повернулася в Київ, у порожню квартиру на Оболоні, де кожна річ нагадувала про сина. Кімната Дениска залишалася незмінною. Його кросівки біля порога… Переставити їх здавалося зрадою, наче вона хоче стерти пам’ять про нього. Вона плекала свої рани, не даючи їм загоїтися.
Олена намагалася повернутися до звичного ритму: робота в будівельному магазині, де вона була менеджером уже дев’ять років, спортзал, походи за продуктами. Щочетверга на терапії Олена Юріївна запитувала: «Як ви?» — і Олена брехала: «Нормально».
Але нічого не було нормально. Порожнеча після від’їзду вовків стала фізичним болем. Це не було схоже на горе за Дениском — те горе було постійним супутником, до якого вона звикла. Це було щось гостре, свіже. Відсутність Луни, Бурана й Тумана.
Минуло п’ять тижнів. Олена вечеряла на самоті розчинною локшиною — готувати для самої себе здавалося безглуздим. Раптом задзвонив телефон. Невідомий номер.
— Алло, пані Олено? Це Вікторія з екологічної служби.
Серце Олени мало не зупинилося.
— Боже, щось сталося? Вони померли? Туман? Пневмонія повернулася? Я мала залишитися…
— Вовки в порядку, — швидко заспокоїла її Вікторія. — Навіть занадто. Луна повністю одужала, малі ростуть як на дріжджах. Але у нас проблема.
— Яка проблема?
— Луна не хоче соціалізуватися з іншими вовками. У центрі є ще двоє врятованих особин. Ми намагалися їх познайомити — це стандартний протокол. Але Луна стає агресивною. Вона надто опікується вовченятами. Вона не дозволяє їм вчитися природної поведінки в зграї. Вона тримає їх в ізоляції, лише їх трьох.
Олена нахмурилася:
— І що це означає?
— Це означає, що ми, скоріш за все, не зможемо випустити її в дику природу. Самотня вовчиця з двома малими… шанси на виживання — 12%. Їм потрібна зграя, а вона відмовляється. Вона сприймає інших вовків як загрозу, а не як сім’ю.
— То що з ними буде? — Олена відчула, як холод підступає до серця.
— Довічний вольєр у заповіднику. Вони житимуть сито, але в неволі. Назавжди. Вони ніколи не знатимуть справжньої свободи, ніколи не будуть полювати, ніколи не побіжать лісом без парканів.
Олена сиділа в тиші, відчуваючи важкість у грудях.
— Навіщо ви мені це кажете?
— Бо є інший варіант, — голос Вікторії став тихішим. — Дуже нестандартний. Мене, мабуть, звільнять за таку пропозицію.
— Що за варіант?
— Допоміжне повернення. Ви могли б керувати процесом їхньої адаптації до дикої природи. Це займе місяці. Це важка робота в повній ізоляції. Ми ніколи не робили цього з кимось, хто не є професійним біологом.
Олена була збита з пантелику:
— Але чому я?
— Бо Луна довіряє вам, — просто відповіла Вікторія. — Я бачила це тоді на парковці. За вісімнадцять років роботи я знаю, коли у тварини виникає зв’язок. Луна бачить у вас частину своєї зграї. Вона піде за вами. Вона дозволить вам навчити її дітей того, чого не може навчити сама через власну травму.
— Ви хочете, щоб я виховувала вовків?
— Не виховувала. Повертала в дикість. Навчила полювати, навчила знову боятися людей — і нарешті відпустила. Це пілотна програма. Якщо вийде — це змінить методи реабілітації травмованих хижаків. Якщо ні… вони проведуть життя за ґратами.
Олена заплющила очі, відчуваючи, як течуть сльози.
— Де це буде?
— Глибоко в лісах Житомирщини. Далекий кордон заповідника. Ізольований будинок лісника. Немає електрики, крім генератора на пару годин, немає інтернету, немає зв’язку. Тільки ви і вовки на чотири-шість місяців.
— У мене робота, квартира, життя… — промовила Олена, хоча сама розуміла, як порожньо звучать ці слова. Яке життя? Менеджмент у магазині та вечори з привидами минулого?
— Я розумію, — сказала Вікторія. — Це велике прохання. Якщо вам треба подумати…
— Коли ми вирушаємо? — перебила її Олена.