Наступного ранку Андрій поїхав до Головного управління. Він залишив Привида в машині з прочиненим вікном, хоча пес помітно нервував, залишившись сам на парковці поліції. Запахи цього місця явно не навіювали йому приємних спогадів.
В архіві пахло пилом і старою кавою. За скляною перегородкою сидів молодий лейтенант, який ліниво клацав по клавіатурі.
— Мені потрібна розширена особова справа службового собаки, номер чіпа 9844, позивний «Привид», — Андрій просунув своє посвідчення у віконце.
Лейтенант зітхнув, ввів дані, але за мить його брови поповзли вгору.
— Емм… капітане Бойко, тут якась помилка. Система видає «Доступ обмежено».
— Що значить обмежено? — Андрій нахилився ближче. — Це списаний пес. Його справа має бути в загальному доступі.
— Ну, тут стоїть гриф «Конфіденційно». Рівень доступу — ВБ (Внутрішня Безпека). Я не можу це відкрити. Потрібен підпис як мінімум заступника начальника управління.
Андрій відчув, як холодок пробіг по спині.
— Хто поставив блок?
— Тут не вказано прізвище. Тільки код підрозділу.
Андрій вийшов з управління з ще більшою кількістю запитань. Хтось дуже старався, щоб історія Привида залишилася похованою. Він підійшов до свого джипа, дістав цигарку, але не встиг її запалити.
Біля його машини стояв чоловік.
Це був майор Кравченко — ветеран кінологічної служби, якого Андрій знав лише візуально. Чоловік із важким поглядом і репутацією людини, яка вміє «вирішувати питання».
— Ти копаєш під Привида, — сказав Кравченко замість привітання. Він не питав, він стверджував.
Андрій напружився.
— Звідки інфа?
Кравченко криво посміхнувся, випускаючи дим у бік.
— В управлінні стіни тонкі. І система сповіщає «потрібних людей», коли хтось намагається відкрити заблоковані файли.
Привид, який сидів на задньому сидінні, раптом підвівся. Він притиснувся носом до скла і видав низьке, вібруюче гарчання. Його шерсть на загривку стала дибки. Кравченко глянув на пса, і його посмішка зникла.
— Пам’ятає мене, — сухо кинув майор.
— Що з ним сталося, Кравченко? — Андрій підступив на крок ближче. — Чому справу засекретили?
Майор озирнувся, ніби перевіряючи, чи немає зайвих вух.
— Тут не місце для розмов. Але ти правий в одному — пса підставили. І якщо ти хочеш знати правду, приїжджай сьогодні ввечері на старий полігон у Биківні. Дев’ята вечора. Сам.
— Чому ти хочеш допомогти?
— Тому що той пес… він не заслужив того, що з ним зробили.
Кравченко розвернувся і пішов до своєї машини, залишивши Андрія в роздумах. А Привид? Він не відривав погляду від спини майора, і в його очах була не просто тривога. Там була ненависть.
Ліс у Биківні ввечері виглядав моторошно. Старий тренувальний полігон, який не використовували вже років п’ять, заріс чагарником. Іржаві снаряди для смуги перешкод стирчали з землі, як кістки велетенських тварин. Дощ дріботів по даху машини, розмиваючи світло єдиного вцілілого ліхтаря.
Андрій заглушив мотор. Привид сидів поруч на пасажирському сидінні, напружений як струна.
— Все нормально, друже. Я просто поговорю з ним.
Кравченко запізнювався. Вже було 21:15.
Привид почав тихо скиглити, його вуха вертілися на всі боки. Він не просто нервував — він попереджав.
Андрій вийшов з машини, тримаючи ліхтар. Рука звично лягла на кобуру, хоча він був не на службі.
— Кравченко?! — гукнув він у темряву.
Тиша. Тільки шум дощу і вітру в соснах.
Раптом з боку напівзруйнованого ангара почувся металевий брязкіт. Андрій різко розвернувся, направивши промінь ліхтаря туди.
— Майор? Це ти?
Він зробив кілька кроків уперед, вдивляючись у тіні. Інстинкти волали про небезпеку.
У цей момент Привид у машині загавкав — гучно, люто, відчайдушно. Він кидався на вікно, дряпаючи скло кігтями.
Андрій обернувся до машини:
— Тихо!
Це відволікання стало помилкою. З тіні за його спиною виринула постать. Андрій відчув рух повітря, але було пізно. Важкий удар — ймовірно, гумовим кийком — прийшовся йому по плечу, збиваючи з ніг. Ліхтар відлетів у траву.
— Тобі не треба було лізти в архів, Бойко, — прошипів знайомий голос.
Андрій спробував підвестися, тримаючись за забите плече. Над ним возвишався Кравченко. В руці він тримав телескопічний кийок.
— Привид — це відпрацьований матеріал. А ти — занадто допитливий. Ця історія мала померти разом із псом.
Кравченко замахнувся для другого удару.
ДЗВІНЬ!
Бокове скло джипа розлетілося на друзки. З салону, як чорна блискавка, вилетів Привид.
Він не побіг. Він полетів. Стрибок був ідеальним — точно в груди нападнику. Кравченко не встиг навіть зойкнути, як 40 кілограмів розлючених м’язів збили його з ніг. Кийок полетів у темряву.
Привид притиснув майора до мокрої землі. Його ікла були в сантиметрі від горла Кравченка. З горла пса виривався рик, від якого холола кров. Це не був переляканий пес із притулку. Це був бойовий звір, який захищав свого напарника.
Андрій, хитаючись, підвівся.
— Привид, фу! Тримати!
Пес завмер, але не відпустив. Він лише скосив очі на господаря, ніби питаючи: «Ти цілий?».
Кравченко лежав нерухомо, боячись навіть дихнути.
— Забери його! — прохрипів він. — Він скажений!
Андрій підійшов, дістаючи кайданки.
— Ні, майоре. Він просто кращий поліцейський, ніж ти.
Через пів години полігон освітили сині маячки патрульних машин. Андрій сидів на бампері «швидкої», поки медик обробляв йому забій на плечі. Привид сидів біля його ніг, гордо випнувши груди. Він більше не тремтів.
Кравченко сидів у патрульній машині, закутий у кайданки. Поруч стояли слідчі. Під тиском доказів — нападу на офіцера — майор «поплив» і почав говорити.
Андрій підійшов до відкритої двері патрульки.
— Кажи правду. Що сталося на тій операції? Чому винним зробили собаку?
Кравченко сплюнув на асфальт.
— Це мав бути простий рейд. Накривали цех із фальшивими доларами на Троєщині. Привид і його провідник, лейтенант Литвин, зайшли першими.
— Литвин? — перепитав Андрій. — Син генерала Литвина?
— Племінник. Але суть та сама, — Кравченко скривився. — Малий ідіот порушив інструкцію. Зайшов без команди. Натрапив на озброєного охоронця. Він злякався. Просто закляк.
Андрій слухав, і пазл складався.
— І Привид втрутився?
— Втрутився? Він врятував його шкуру! — голос Кравченка зірвався на крик. — Пес пішов в атаку на озброєного бандита. Він тримав його за руку, поки група захоплення не увірвалася. Але в метушні Литвин… він випадково вистрілив.
Андрій заплющив очі.
— Він поранив собаку?
— Ні. Він ледь не пристрелив свого ж напарника з групи прикриття. Куля пройшла мимо, але був скандал. Якби це спливло — Литвина б вигнали, а на генерала лягла б тінь.
— І вони вирішили звалити все на пса, — тихо закінчив Андрій.
— Так було простіше, — знизав плечима Кравченко. — Литвин написав рапорт, що пес став некерованим і напав на нього, тому він був змушений стріляти. Відео з бодікамер «губиться», Привида списують як агресивного психопата, Литвин отримує медаль і переведення в штаб. Всі задоволені.
— Крім собаки, якого ви зламали і кинули помирати в клітці.
Кравченко відвів погляд.
— Я казав їм просто приспати його. Щоб не мучився. Але хтось усе-таки пошкодував. Відправили в притулок.
— Ти теж там був, — сказав Андрій. — Ти допомагав чистити звіти.
— Мені наказали!
— Тобі наказали мовчати, а не бити мене трубою по голові. Ти боявся, що я розкопаю правду про Литвина, і тебе потягнуть як співучасника.
Андрій відійшов від машини. Йому було гидко. Він глянув на Привида. Пес дивився на нього своїми розумними бурштиновими очима.
— Ти герой, братику, — прошепотів Андрій, присівши біля нього. — Ти все зробив правильно. Це люди тебе зрадили.
Тепер у Андрія на руках було все: свідчення, мотив і живий доказ. Але попереду була найскладніша битва — проти системи.
Наступного ранку Андрій увійшов у хол Головного управління. Привид йшов поруч, без намордника, на короткому повідку.
Черговий на вході спробував заперечити:
— Андрію Васильовичу, з собаками не мож…
— Це свідок, — відрізав Андрій і пройшов повз турнікет.
В коридорах западала тиша. Офіцери оберталися, впізнаючи «скаженого пса», про якого ходили легенди. Але Привид не кидався на людей. Він йшов гордо, крок у крок із господарем, ігноруючи шепіт.
Андрій попрямував прямо до кабінету начальника управління, полковника Савченка. Секретарка спробувала його зупинити, але він просто відчинив двері.
У кабінеті сидів сам Савченко і… лейтенант Литвин, молодий, випещений хлопець у новій формі.
— Бойко? — Савченко насупився. — Що це за цирк? Чому собака в кабінеті?
Литвин зблід. Він впізнав пса. Привид теж його впізнав.
Вівчар не загавкав. Він просто зупинився і пильно, не кліпаючи, подивився на свого колишнього господаря. У цьому погляді було стільки гідності й зневаги, що Литвин мимоволі втиснувся в крісло.
— Товаришу полковнику, — Андрій поклав на стіл флешку з записом допиту Кравченка. — У мене є заява про злочин. Фальсифікація службових документів, службова недбалість і замах на життя працівника поліції.
— Ти розумієш, що ти робиш? — тихо запитав Савченко, переводячи погляд з флешки на Андрія.
— Розумію. Я повертаю честь офіцеру, якого незаслужено назвали зрадником.
Андрій поклав руку на голову Привида.
— І цього разу я не дозволю його списати.