— Перевірити це лайно, — наказав Лозовий, кивнувши на рюкзак.
Ткаченко перевернув наплічник, і вміст розсипався по брудній плитці вокзального вестибюля. Стара зубна щітка, пів пачки сухих пайків, потерті футболки, що бачили більше поту й крові, ніж прального порошку.
Папка з документами впала обличчям донизу в калюжу від розлитої кимось кави. І фіолетовий заєць. Заєць Ясі.
Він покотився по підлозі і зупинився біля начищеного берця Ткаченка.
— Це моєї доньки, — повторив Андрій. Його голос був глухим.
Ткаченко подивився на іграшку. Потім на Андрія. Потім на свого начальника Лозового. І з гидкою усмішкою, повільно, демонстративно відшпурнув плюшеву голову ногою, відправивши зайця котитися по брудній плитці.
— Ой, — сказав він, зледеніло спостерігаючи, як іграшка летить. — Не помітив.
Щось тріснуло в очах Андрія. Але він не поворухнувся.
Не дай їм приводу. Не дай їм приводу. Олена чекає. Яся чекає.
Лозовий розплився в посмішці.
— Ану, на коліна! Руки за голову! Живіше!
Андрій Гриценко опустився на одне коліно. Не тому, що був винен. Не тому, що боявся. А тому, що вмів рахувати.
Троє поліцейських. Один військовий. Вокзал, повний свідків, які знімають, але не свідчитимуть. Якщо він чинитиме опір — це напад на правоохоронця під час виконання. Якщо втече — дезертирство. Якщо полізе за телефоном — скажуть, що діставав зброю.
Тому він став на коліна. Повільно. Очі в підлогу. Поза підкорення. Поза приниження.
Чотири місяці тому він затискав артерію помираючому побратиму під шквальним вогнем ворожої артилерії. А зараз він стояв на колінах у центрі Києва, а його обличчя було за кілька сантиметрів від розчавленого зайця.
— Ширше ноги! — гаркнув Бойко, штовхнувши його ногою під коліно.
Андрій підкорився.
Навколо збирався натовп. Сорок людей. П’ятдесят. Півколо глядачів, наче на арені цирку. Телефони знімали з усіх ракурсів.
Підліток у першому ряду реготнув:
— О, це залітає в рекомендації ТікТоку. “Бухий вояка бикує на вокзалі”.
Жінка похилого віку похитала головою: “Який сором…”, але не зрозуміло було, кого вона соромить — солдата чи поліцію. Чоловік у дорогому костюмі відвів погляд, ніби це псувало йому настрій перед поїздкою.