Серце Романа розбилося в грудях на тисячу скалок. Він дивився на свою страждаючу доньку, знаючи, що їй потрібна негайна допомога. Але реальність була жорстоким ляпасом: напередодні він витратив останні 600 гривень на продукти. Аптека — це бізнес, там немає місця жалю: немає грошей — немає ліків.
У розпачі він набрав свого виконроба, Петровича, благаючи про аванс.
— Романе, я б радий тобі допомогти, — голос Петровича звучав металево через динамік дешевого смартфону. — Але ти ж знаєш політику фірми. Начальство гроші затримує, авансів не дають. Вибач, друже.
Роман поклав слухавку і впав на коліна біля ліжка Лілі. Він дивився, як її груди судомно смикаються. Її губи почали набувати жахливого, ледь помітного синюватого відтінку, а крихітні ручки тремтіли. Він знав із жахливою впевненістю: без ліків Ліля може не пережити цю ніч.
Того вечора, коли Ліля провалилася в неспокійний, уривчастий сон, Роман прийняв найважче рішення у своєму житті. Він застібнув свою стару, потерту куртку, поцілував гаряче чоло доньки й вийшов у кусючий холод київського вечора.
Аптека на розі їхньої вулиці була людною, навіть о восьмій вечора. Люди скуповували ліки від грипу, пенсіонери рахували копійки на краплі від серця, молодь обирала вітаміни.
Роман стояв біля автоматичних скляних дверей десять нестерпно довгих хвилин. Його руки тремтіли не від зимового холоду, а від чистого, нерозбавленого страху. Він був чесною людиною. Він ніколи в житті не вкрав навіть жуйки, не те що ліків.
Але образ посинілих губ його доньки штовхав його за межу, де закінчуються правила і починається виживання. Він насунув бейсболку низько на очі й увійшов у різке флуоресцентне світло аптеки.
Полиці були заставлені кольоровими коробками, що ніби глузували з нього. Роман знайшов потрібний дитячий жарознижувальний сироп і той самий специфічний інгалятор для дихання, який був життєво необхідний Лілі. Цінник на цих двох препаратах перевищував його заробіток за два дні важкої праці.
Він оглянув залу. Провізорка була зайнята старенькою жінкою, яка довго розпитувала про мазь для суглобів; охоронець біля входу відволікся на телефон. Серце Романа калатало об ребра, наче відбійний молоток. Він був певен, що цей звук видасть його з головою.
Тремтячою рукою він поклав ліки до кишені куртки й повернувся до виходу, змушуючи себе йти повільно, не бігти. Він був за кілька сантиметрів від свободи, коли важка рука лягла йому на плече.
— Перепрошую, шановний, — пролунав голос. Це був охоронець. Очі в нього були добрі, втомлені, але тон — залізний. — Мені доведеться попросити вас вивернути кишені.
Світ Романа завалився. Бажання рвонути з місця пронизало ноги, але він знав, що це лише погіршить ситуацію. Сльози запекли в очах, він поліз у кишеню, дістав вкрадені ліки й простягнув їх охоронцеві.
— Будь ласка, — прошепотів Роман, його голос зірвався. — Моя дівчинка дуже хвора. Їй потрібні ці ліки, інакше вона може померти. У мене немає грошей, але я клянуся, я все поверну, я відпрацюю…
Охоронець дивився на Романа зі щирим співчуттям, але обов’язок переміг. Він повільно похитав головою:
— Мені шкода, чоловіче. Але я мушу викликати поліцію. Такий порядок.
За двадцять хвилин червоно-сині проблискові маячки патрульної поліції вже освітлювали засніжений тротуар біля аптеки, кидаючи тривожні тіні на стіни сусідніх будинків. Романа вивели у кайданках і посадили на заднє сидіння службового “Пріуса”, поки сусіди та випадкові перехожі витріщалися, знімаючи все на телефони.
У голові Романа крутилася одна-єдина думка, що завдавала фізичного болю: Ліля вдома, сама, хвора, чекає татка, який не повернеться.
Новина про арешт Романа розлетілася їхнім спальним районом, як лісова пожежа. Баба Валя, їхня літня сусідка з квартири навпроти, врешті-решт знайшла Лілю, яка плакала в темній квартирі, і негайно викликала “швидку”.
Лікарі ввели дівчинці необхідні ліки, стабілізувавши її стан, але державна машина запрацювала швидко і безжально. Служба у справах дітей повідомила Валентину Іванівну, що оскільки батька заарештовано, а інших родичів немає, Лілю тимчасово переведуть до центру соціально-психологічної реабілітації, доки не вирішиться доля її батька.
Справу Романа призначили судді Катерині Андріївні Вербицькій. Її репутація йшла поперед неї: у всьому районному суді, та й у місті загалом, її знали як справедливу, але безкомпромісну “Залізну леді”, яка не терпіла виправдань.
Відтоді як три роки тому страшна аварія на слизькій трасі під Києвом забрала в неї здатність ходити, вона поховала себе в роботі. Катерина Андріївна дотримувалася букви закону з такою жорсткістю, яку дехто називав холоднокровністю.
У ранок суду над Романом у залі засідань яблуку ніде було впасти. Громада розділилася. Хтось прийшов підтримати Романа, розуміючи, що це люблячий батько, доведений до відчаю злиднями. Інші вважали, що крадіжка є крадіжкою, незалежно від мотивів, і закон має бути один для всіх.
Роман сидів за столом відповідача, поруч зі своїм державним адвокатом. На ньому був позичений у сусіда костюм, який трохи тиснув у плечах. Руки він міцно сплів у замок, щоб приховати тремтіння, а очі були червоними й набряклими від безсонних ночей. Він не бачив Лілю вже два тижні. Баба Валя передала через адвоката, що донька питає про нього щодня.
Суддя Катерина викотила свій візок пандусом на підвищення до суддівського столу й окинула суворим поглядом переповнену залу. Вона переглянула справу ще ввечері. Зневірений батько. Хвора дитина. Це була саме та справа, що рвала душу на шматки, але закон — це не збірка порад, а суворий набір правил.
— Встати! Суд іде! — оголосив судовий розпорядник, і іронія цих слів зависла в повітрі, оскільки сама суддя залишалася сидіти.