Зрештою, настав випускний рік. Оскільки Ліля була їхнім маленьким генієм, батьки віддали її до школи на рік раніше, і ми опинилися в одному випускному класі. Ми обидві готувалися до вступу, здавали ЗНО і подавали документи до топових університетів. Головною метою був КНЕУ — престижний столичний заклад, відомий своїми потужними програмами як з бізнесу, так і з політології.
Всупереч будь-якій статистиці, статус у системі ЄДЕБО оновився для нас обох в один і той самий літній день. Я досі можу викликати в пам’яті той електричний розряд адреналіну, який пронизав мої вени. Мої руки тремтіли, коли я оновлювала сторінку на старенькому ноутбуці, а очі сканували зелений текст «Рекомендовано до зарахування».
— Я пройшла! — оголосила я за вечерею того вечора, і величезна усмішка розтягнула моє обличчя. — Я вступила на факультет економіки та управління!
Тато лише тихо гмикнув, піднявши очі від екрана свого смартфона на частку секунди.
— Це приємно, Оленко.
Менш ніж за п’ять хвилин вхідні двері відчинилися. Ліля влетіла до вітальні, розмахуючи телефоном і верещачи, що вона пройшла на програму з політології. Зміна атмосфери в кімнаті була миттєвою.
Тато підскочив зі стільця, голосно шурхнувши ним по паркету. Мама оббігла стіл, щоб заключити Лілю в міцні, сповнені гордості обійми, а недоїдена вечеря була миттєво забута. На кухні задзвеніли келихи — мама дістала шампанське для дорослих і налила соку для нас із Лілею.
— Ми завжди знали, що ти це зможеш! — захоплено щебетала мама, тримаючи Лілю за обличчя, абсолютно не помічаючи того факту, що я повідомила точно таку саму новину кілька хвилин тому. Я пила свій сік мовчки. На смак він був як оцет.
Ніщо не могло підготувати мене до тієї нищівної розмови, яка відбулася через два тижні. Ми зібралися на рідкісну недільну вечерю всією родиною. Телефони були заховані в кишені, а повітря здавалося незвично напруженим.
— Нам потрібно обговорити плани щодо оплати університету, — оголосив тато, акуратно склавши руки на столі. Його очі, однак, навіть не ковзнули по моєму боці столу; вони були намертво сфокусовані на Лілі.
— Ми відкладали гроші на вашу освіту багато років, — продовжив тато, і його голос наповнився гордістю. — Контракт у КНЕУ недешевий, але ми можемо повністю його покрити, щоб ти могла зосередитися на навчанні, не турбуючись про гроші.
Ліля засяяла, випромінюючи самовдоволену втіху. Я сиділа завмерши, мій пульс гупав у вухах, чекаючи, коли він повернеться до мене. Я наївно припускала, що фраза «на вашу освіту» була колективною обіцянкою.
Тиша розтягнулася, густа і задушлива, поки я більше не змогла витримувати цю напругу.
— А як щодо мого контракту? — тихо запитала я.
Температура в їдальні ніби миттєво впала нижче нуля. Мої батьки обмінялися важким, болісно незручним поглядом.
— Олено, — почав тато, повільно розтягуючи склади. — У нас вистачить грошей лише на одну з вас, а Ліля завжди демонструвала більшу академічну перспективу. Ми вважаємо, що інвестиція саме в її освіту — це відповідальний вибір.
Мама простягла руку через стіл, ніжно поплескавши мене по кісточках пальців у жесті, який відчувався нескінченно більш зверхнім, ніж втішним.
— Ти ж у нас завжди була більш незалежною, — м’яко запропонувала вона. — Можеш піти працювати і оплачувати контракт частинами. Або, можливо, спочатку розглянеш якийсь коледж чи училище.
А потім пролунала нищівна фінальність їхньої логіки. Слова, які випекли себе прямо на моїх кістках.
— Ліля — це просто надійніша інвестиція.