Наступну годину вони працювали разом, майже не розмовляючи. Дарина розпакувала свою медичну валізку: бинти, антисептик, невеликий стетоскоп і м’які ковдри. Вона по черзі оглядала кожне цуценя, щось тихо бурмочучи собі під ніс.
— Серцебиття в нормі, трохи недобирають у вазі, зневоднення є, але не критичне.
Коли вона закінчила з малюками, то повернулася до матері.
— Вона виснажена, але абсолютно здорова. Набагато сильніша за більшість тих, кого я бачила в дикій природі.
Максим присів поруч, допомагаючи розстелити свіжу підстилку.
— Вона майже нічого не їла, тільки молоко та бульйон.
— Значить, вона береже все найкраще для своїх малюків, — м’яко сказала Дарина. — Матері завжди так роблять.
Надворі знову пішов сніг. Повільні, лапаті сніжинки танули на їхніх рукавах. Дарина вийшла на ґанок, уважно оглядаючи простір.
— Їй знадобиться безпечніше місце, коли вогонь уночі згасне, — сказала вона. — Щось досить близьке, щоб вона не почувалася загнаною в кут.
Вона вказала на куток ґанку, захищений товстою стіною зрубу.
— Ось там ми можемо збудувати невелику буду. З відкритим фасадом, солом’яною підстилкою, щоб не продував вітер.
Максим приніс із сараю інструменти та старі дошки. Його рухи були автоматичними, надзвичайно точними.
Дарина допомагала, її рукавички вкрилися тирсою і талим снігом. Вони працювали пліч-о-пліч, і ритмічний стукіт молотка заповнював карпатську тишу. Для Максима сам процес будівництва здавався чимось дивним — знайомим, але водночас новим. Його руки звикли зводити барикади, укріплення та бліндажі, а не домівки.
Але спостерігаючи за тим, як зосереджено і спокійно працює Дарина, він відчув, що ця справа напрочуд заземлює. Вона ретельно вимірювала кожен зріз, двічі перевіряючи кути.
— Ви дуже ретельна, — зауважив він.
Дарина ледь помітно всміхнулася:
— Я навчилася цього у батька. Він був теслярем. Казав, що дерево винагороджує за терпіння, як і все живе.
— Чому ви змінили будівництво будинків на лікування тварин?
Рух її молотка сповільнився.
— Я втратила собаку, коли мені було сімнадцять. Його на смерть збила вантажівка. Тоді я пообіцяла собі, що ніколи більше не стоятиму осторонь, будучи безпорадною, — вона струснула тирсу з рукавичок. — А ви?
Максим зробив паузу, дивлячись на горизонт, туди, де небо зливалося із засніженими вершинами.
— Я втрачав людей. Не зміг врятувати всіх. Напевно, це… здається якимось другим шансом.
На мить їхні погляди зустрілися, і між ними промайнуло щось несказане. Розуміння, народжене не зі слів, а зі шрамів, які були напрочуд схожими.
Ближче до вечора укриття було готове. Невелика, надійна конструкція з дерева та соломи, з похилим дахом, що захищав від вітру. Дарина відступила на крок, обтрушуючи сніг із куртки.
— Вона сама має вирішити, чи залишатися всередині, чи перебратися сюди. Вибір повинен бути за нею.
Максим кивнув:
— Я розумію це набагато краще, ніж ви думаєте.
— Я вірю, що так і є, — тихо відповіла ветеринарка.
Поки вона складала інструменти у свій позашляховик, на під’їзну дорогу заїхала стара машина Олени Богданівни. Жінка вийшла, щільно закутавши шию шарфом, і тримала в руках термокухоль, від якого йшла густа пара.
— Здається, я пропустила всю роботу, — усміхнулася вона.
Дарина витерла руки об куртку і ввічливо простягнула долоню:
— Лікарка Ткачук. Центр порятунку тварин, пані.
— Олена Богданівна, — привітно відповіла старша жінка. — Ви робите святу справу, дитино. — Вона простягнула Максиму термос. — Трав’яний чай із медом. Ви обоє виглядаєте так, ніби промерзли до кісток.
Вони постояли деякий час у невимушеній тиші, попиваючи гарячий чай і дивлячись, як сніг замітає подвір’я. Потім Олена Богданівна глянула на вівчарку, яку було добре видно крізь вікно зрубу.
— Якщо вона вирішить залишитися, — тихо сказала жінка, — дай їй ім’я, Максиме. Щось, що означає вдячність.
Він нічого не відповів, але її слова залишилися лунати в повітрі, коли Дарина попрощалася і поїхала в густі сутінки. Звук двигуна розчинився вдалині, залишивши лише потріскування дров і шепіт снігу по склу.
Максим затримався надворі, його дихання здіймалося хмарками в повітря, а світ повільно занурювався в темряву. Ліс видихнув легкий туман, що обвивав смереки, немов дим. Позаду нього ворухнулася мати-собака. Він обернувся і побачив, що вона стоїть біля відкритих дверей, а в її бурштинових очах відбивається світло вогню.