Вона надіслала у відповідь лише одну самотню крапку. А через кілька хвилин додала коротке погодження.
Тієї неділі ми сиділи одне навпроти одного в порожньому читальному залі місцевої бібліотеки. Над нами монотонно гули старі лампи денного світла, які завжди роблять обличчя людей втомленими та хворобливо-сірими. Мати вдягла свою найкращу світлу блузку, батько знову прийшов у тому самому парадному пальті. Вони виглядали по-справжньому виснаженими, але це була звичайна людська втома, без їхнього звичного театрального драматизму.
Мати почала говорити першою, опустивши погляд на подряпаний дерев’яний стіл:
— Мені дуже шкода, якщо…
— Без жодних «якщо», — різко перебив я її, з усіх сил тримаючи свій голос рівним і беземоційним. — Просто скажи це заради Лілі.
Вона важко ковтнула слину, збираючись із думками.
— Мені справді шкода, що я тоді не поставила тарілку для Лілі.
Батько глухо відкашлявся в кулак:
— Ми сильно напортачили того вечора, сину.
— Дякую, — спокійно сказав я. — Сподіваюся, ми більше ніколи так не робимо.
Очі матері миттєво наповнилися блискучими слізьми.
— Просто Максим… він же дуже чутливий хлопчик, ти маєш це розуміти.
— Моя Ліля теж надзвичайно чутлива, — твердо відрізав я. — Їй лише сім років. Вона наша рідна донька. І вона точно не дитина другого сорту в цій родині.
Важка тиша знову розтягнулася між нами. Десь далеко, у дитячому куточку бібліотеки, дзвінко скрикнула якась дитина. Хтось поруч повільно і гучно перегортав сторінки свіжої газети. Це були звичайні звуки реального, спокійного життя. Батько незграбними рухами дістав із внутрішньої кишені складений учетверо аркуш паперу.
— Щодо того кредиту, — сказав він дуже обережно, підбираючи слова. — Ми з усім цим обов’язково розберемося.
— Я вже надіслав вам прямі контакти хороших юристів і кваліфікованих соцпрацівників, — нагадав я йому. — Я цілком можу допомогти вам записатися до них на перший прийом.
Мати миттєво наїжачилася, наче кішка:
— Ми ще не настільки безпомічні.
— Це просто чудово, — відповів я. — Тоді вам точно не потрібні наші гроші для вирішення ваших проблем.
Вона різко відсахнулася від столу, наче я щойно безжально перерізав той єдиний страхувальний трос, на якому вона роками зручно висіла.
— Ти буваєш таким жорстоким.
— Я зовсім не жорстокий. Я просто вперше тримаю свої особисті кордони, — спокійно відповів я. — Це виглядає як показова жорстокість лише тому, що ви десятиліттями звикли до того, що я завжди був для вас зручним.
Великий круглий годинник на облупленій стіні цокав так само гучно і розмірено, як метроном. Нарешті мати з шумом видихнула повітря і тихо погодилася, що вони спробують сходити до того консультаційного центру.
Ми не стали обійматися на прощання. Ми не влаштовували жодних гучних сцен сльозливого примирення. Ми просто по-діловому домовилися про зручний для всіх час. Я мовчки записав це у календар свого телефону. Батько коротко кивнув головою, наче щойно погодився сісти на дуже сувору дієту. Мати дістала з сумки паперову хустинку і дбайливо промокнула вологі куточки своїх очей.
Коли я нарешті вийшов із задушливої бібліотеки на морозне повітря, мій телефон знову завібрував. Це був брат. Я спочатку хотів проігнорувати виклик, але все ж передумав і підняв слухавку. Він почав агресивно, навіть без формального привітання:
— Мама зараз сидить і плаче. Ти тепер абсолютно щасливий?
— Я зовсім не щасливий, Денисе, — втомлено відповів я. — Але я більше не працюю твоїм особистим безвідмовним банкоматом.
— Ти що, думаєш, я не хочу допомогти їм? Я просто не можу цього зробити! А ти чудово можеш. У цьому і полягає наша головна різниця.
— Ні, — заперечив я. — Наша головна різниця полягає в тому, що я завжди допомагаю. А ти — ніколи.
Він презирливо пирхнув просто в слухавку, нагадуючи мені, що ми всі одна сім’я.
— Тоді почни нарешті поводитися так, як поводиться сім’я.
Він буквально захлинувся від обурення і запитав, чи я серйозно збираюся заборонити їм усім бачити Лілю.
— Ви всі самі це з собою зробили, — тихо сказав я і назавжди натиснув відбій.