Третій, фінальний акорд пролунав тоді, коли вона остаточно зрозуміла, що я ігнорую всі її маніпуляції і відмовляюся вступати в будь-які дебати. Це було чисте, неприкрите і злісне Звинувачення.
— Ти справді наївно віриш, що твої зароблені капітали автоматично роблять тебе новим патріархом нашої сім’ї, Мішко? Навіть не мрій. Ти просто відкуповуєшся від нас своїми дорогими подарунками, бо не здатен бути нормальною, теплою, емпатичною людиною!
— Я придбав цей затишний дім виключно для того, щоб наші літні батьки мали спокійну старість, Юлю, — вимовив я голосом, позбавленим будь-яких емоційних відтінків. — А зовсім не для того, щоб купити тобі довічну ліцензію на крадіжку та родинне паразитування.
Вона фізично здригнулася. Пряме, хірургічно точне слово «крадіжка» вдарило її по обличчю, наче справжній, пекучий ляпас. Її погляд за мить змінився: з награно-ображеного він став абсолютно крижаним, жорстким і до болю чужим.
— Ми тобі цього ніколи в житті не забудемо, — злостиво виплюнула вона ці слова.
— Я дуже на це сподіваюся, Юлю. Я щиро, всім серцем на це сподіваюся, — так само рівно і незворушно відповів я.
Вадим, як і слід було очікувати, з принципу відмовився добровільно класти свою незаконну копію ключа на стіл.
— А ти підійди і спробуй сам забрати, — агресивно вишкірився він.
Чоловік сестри став у бойову стійку, яка, мабуть, могла б здатися комусь загрозливою. Але це виглядало жалюгідно, враховуючи, що п’ятнадцять хвилин тому мій майстер Олександр уже встановив новий, надсучасний електронний замок. Той шматок металу в руках Вадима щойно перетворився на абсолютно марний сувенір.
Я повністю проігнорував його дешеву провокацію. Просто спокійно простягнув руку повз нього і набрав на сяючій сенсорній панелі замка стандартний тимчасовий пароль «0-0-0-0». А потім, за лічені секунди, перепрограмував його на нову, складну комбінацію, яку особисто вибрав мій батько. І все це відбувалося на очах у збентеженого Вадима, який спостерігав, як його останній важіль впливу буквально розчиняється в солоному морському повітрі.
Проте він спробував використати свої фірмові кволі понти ще раз:
— Думаєш, ти такий геніальний зі своїми офіційними папірцями та дорогими договорами? — огнувся він, нервово стискаючи непотрібний ключ. — Ти навіть не уявляєш, з ким зв’язався. У мене є дуже серйозні знайомі в цьому районі, які швидко вирішують такі питання.
— А я маю особистий номер голови тутешньої адміністрації містечка, — так само рівно, не підвищуючи голосу, відповів я. — І твої «серйозні знайомі» дуже швидко, максимально доступною мовою пояснять тобі, що нотаріально завірений документ власника завжди перемагає дитячі істерики дрібних аферистів.
Він витріщився на мене своїми налитими гнівом очима, намагаючись прорахувати, чи я блефую. Але швидко зрозумів, що в моїх словах не було жодної краплі блефу.
Коли вони нарешті з глухими прокльонами потягнули останні важкі коробки до багажника своєї машини, Юля на мить затрималася на білосніжній терасі.
— Знаєш, якби ти був нормальним братом, ти б міг просто по-людськи поговорити зі мною про це заздалегідь.
— Я говорив з тобою про дорослу відповідальність і елементарну повагу, Юлю. Я говорив про це десять років поспіль, мовчки оплачуючи твої нескінченні борги, — жорстко, не відводячи погляду, відрізав я.
Її губи злісно стиснулися в тонку, безкровну лінію.
— Ти ще гірко пошкодуєш про це рішення. Побачиш. Особливо тоді, коли цим старим справді знадобиться фізична допомога, а тебе знову не виявиться поруч через твою дорогоцінну роботу.
Я спокійно перевів погляд на матір, яка вже без сліз, з умиротвореним обличчям наливала собі ще одну чашку ароматного чаю. Я подивився на батька, чия напружена рука нарешті розслаблено лягла на м’який підлокітник крісла. Вони були в абсолютній безпеці.
— Я вже поруч, — сказав я сестрі, дивлячись їй у вічі. — І я завжди, за будь-яких обставин буду поруч для них. А не для спонсорування ваших нескінченних забаганок.