Це була товста книга в шкіряній палітурці, зовсім не схожа на робочі зошити господині. Книга зісковзнула вниз, відкривши невеличку потаємну нішу на дні скрині. У ній самотньо лежав ключ — маленький, тьмяний латунний ключик із прив’язаною до нього вицвілою синьою стрічкою.
Олена завмерла. Її серце шалено закалатало, відлунюючи у скронях. Вона точно знала, від яких дверей цей ключ. Розум кричав їй схопити ковдри, зачинити скриню і негайно повернутися до теплої печі. Але цікавість, яка з’їдала її всі ці тижні, була сильнішою за будь-який страх.
Олена до болю стиснула маленький латунний ключ у долоні. Холодний метал безжально впивався в ніжну шкіру, ніби сама хата намагалася попередити її про незворотні наслідки цього кроку. Зібравши волю в кулак, дівчина схопила вовняні ковдри й повернулася до головної кімнати. Ганна стояла до неї спиною, зосереджено підкладаючи товсті березові поліна в ненаситну пащу печі, аби втримати рятівне тепло до самого ранку.
— Знайшла ковдри в скрині, — видихнула Олена, кинувши важку ношу на розстелений матрац. Вона змусила свій голос звучати максимально буденно і невимушено докинула: — Подивилася ще в комірчині поруч, але там порожньо.
Її слова пролунали рівно, хоча всередині все обривалося від страху. Комірчина справді була поруч із загадковою кімнатою — це була ідеальна відмовка. Дочекавшись, поки господиня знову схилиться над вогнем, Олена безшумно підхопила зі столу важкий ліхтарик і ковзнула у вузький, промерзлий коридор.
Сині двері манили її в густій напівтемряві. Табличка «Не заходити» дивилася з німим докором, але невидима межа вже була перейдена. Рука дівчини дрібно тремтіла, коли вона вставляла ключ у замкову шпарину. Він провернувся напрочуд плавно, без найменшого опору — хтось дбайливо змащував цей замок роками, незважаючи на сувору заборону. Двері прочинилися з тихим, протяжним скрипом, і промінь ліхтарика жадібно розітнув густу темряву.
Олена переступила поріг і затамувала подих. Перед нею відкрилася дитяча кімната. Маленька, затишна, вона виглядала так, ніби її акуратно законсервували в часі. Стіни були пофарбовані в теплий, сонячно-жовтий колір, а поверх нього хтось власноруч намалював лісових звірів: кумедних зайців із перебільшено довгими вухами, хитрих рудих лисиць і пугачів із великими, пильними очима.
У кутку завмерла дерев’яна колиска, дбайливо застелена строкатою ковдрою з безлічі кольорових клаптиків. Її оточували старі плюшеві іграшки — ведмедики й зайці з вицвілими, трохи помутнілими скляними оченятами. Біля вкритого памороззю вікна стояло крісло-гойдалка з акуратно складеним вишитим пледом, а на підвісних полицях тіснилися дитячі книжки з пожовклими картонними обкладинками — улюблені казки вісімдесятих років. На низенькому столику ідеально рівними стопками лежали тканинні підгузки й крихітний дитячий одяг, що давно втратив свою білизну від невблаганного часу.
Усе тут завмерло, ніби господарі вийшли на хвилину і більше ніколи не повернулися. Раптом промінь світла вихопив срібну рамку на комоді. Олена тихо підійшла ближче. Зі старої фотографії на неї дивилася молода Ганна. Їй було близько тридцяти, і вона тримала на руках немовля. Її обличчя, попри помітну втому, випромінювало таку безмежну, чисту радість, якої Олена ніколи не бачила в нинішній, суворій господині лісу.
— Марійка, — ледь чутно прошепотіли губи Олени. Усе миттєво стало на свої місця.
— Так, Марійка, — глухо пролунало позаду.
Олена різко обернулася, ледь не випустивши ліхтарик із закляклих пальців. Ганна стояла в дверному отворі. Її темний силует у світлі місяця, що пробивався крізь замерзле вікно, здавався справжньою примарою. Дівчина інстинктивно втягнула голову в плечі, очікуючи вибуху нестримного гніву, криків, прокльонів за грубе порушення її меж. Але в очах Ганни не було злості. Там хлюпав лише глибокий, кістковий, непідйомний сум.
— Пробач мені, благаю… — почала Олена, але жінка лише втомлено підняла руку, зупиняючи потік виправдань.
— Що зроблено, те зроблено, — тихо промовила вона і переступила поріг, ніби заходила до священного храму.
Її пальці ніжно, з ледь помітним тремтінням торкнулися перил колиски, машинально поправили вухо плюшевого ведмедика, розгладили невидиму зморшку на пледі. Ці рухи були відточені тисячами самотніх ночей.
— У тебе була донька, — зі сльозами на очах сказала Олена.
Ганна мовчки кивнула, беручи до рук срібну рамку.
— Марійка Соломія Білан. Вона народилася чотирнадцятого липня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. Три години важких переймів. Рівно три з половиною кілограми, — голос жінки звучав неприродно відсторонено, ніби вона зачитувала сухий медичний звіт зі своєї бездоганної пам’яті. — Очі були мої. Сірі, як оце зимове небо. А от усмішка — батькова. Хоча він її так жодного разу й не побачив.
— Мені так шкода, — прошепотіла Олена, гостро відчуваючи абсолютне безсилля будь-яких слів.
— Ти не мала сюди заходити, — важко зітхнула Ганна, повільно опускаючись у крісло-гойдалку. Спогади ніби фізично притиснули її до сидіння, зігнувши плечі. — Але, може, час справді настав. Таємниці, вони як темна вода під весняним льодом — завжди знаходять шлях назовні.
З головної кімнати почулося тихе кряктання Соломії. Олена тривожно озирнулася, розриваючись між материнським обов’язком і цією розкритою раною минулого.
— Іди, — кивнула Ганна. — Перевір дитину. Я зараз прийду.
Соломія спала мирно, надійно захищена від дорослих трагедій. Олена дбайливо підткнула їй ковдру, підкинула ще кілька полін у вогонь і завмерла в очікуванні. Ганна вийшла з коридору за кілька хвилин, усе ще міцно стискаючи в руках стару фотографію. Вона сіла поруч на матрац, і в мерехтливому світлі печі здавалася старшою на цілу вічність.
— Мені було тридцять чотири, — почала вона без жодних передмов. — Я працювала в університеті, з головою поринула в дослідження екології Полісся. Кожне літо проводила в полях, зиму — за написанням лекцій і статей. Заміж я ніколи не прагнула. Але дитину хотіла до нестями.
Вона підняла сірі очі на дівчину.
— Це були вісімдесяті роки, Олено. Одиноких матерів тоді не просто не розуміли — їх жорстоко ганьбили. А особливо в науковому світі. Жінкам і так доводилося зубами вигризати своє місце під сонцем, а дитина без законного чоловіка — це був би абсолютний кінець моєї кар’єри.
— І що ти зробила? — затамувавши подих, спитала Олена.
— Був у мене один колега, — Ганна задумливо провела шорстким пальцем по склу фоторамки. — Розумний ботанік, хороший друг. Ми домовилися. Коли я завагітніла, він чесно сказав, що не хоче бути батьком. І мене це цілком влаштовувало. Я нікому в інституті не казала, хто він. Носила мішкуваті, безформні светри, завжди планувала найдовші виїзди в ліс на пізніх термінах. А на восьмому місяці взяла тривалу відпустку — нібито для написання нової книжки. І приїхала сюди.
Жінка обвела поглядом дерев’яні стіни.
— Ця хата належала моєму дідові. Я сама її відремонтувала, облаштувала ту кімнату, перечитала гори літератури про пологи. — Її голос ледь помітно затремтів. — А потім, у липневу ніч — дивовижно холодну, хоч це й було літо, — моя Марійка прийшла у цей світ.
— Ти народила її тут… зовсім сама? — жахнулася Олена, не уявляючи такого рівня відчаю й сили.