Разом вони прочісували густі ліси під Києвом, знаходячи зниклих дітей. Разом виявляли ретельно замасковані схованки зі зброєю під гнилими дошками старих гаражів. Разом заганяли в кут небезпечних злочинців, яким вистачало дурості думати, що від службової вівчарки можна втекти.
Їхні операції завжди завершувалися успіхом, адже Грім був безшумним і невідворотним, мов тінь. Кожен пережитий ризик лише гартував їхню довіру. Проте найміцнішими нитками їх зшивали моменти поза роботою. Тихі прогулянки набережною Дніпра, нічні патрулювання під заколисливий шум дощу за вікном службового авто. Денис ніколи не ставився до Грома як до поліцейського інвентарю. Цей пес був його родиною.
У відділку всі знали: коли Денис напружував плечі, Грім миттєво ставав у стійку. Коли з грудей собаки виривалося низьке гарчання, офіцер діставав зброю. А коли Денис щиро сміявся, Грім гордовито вимахував хвостом, ніби пишаючись тим, що здатен викликати усмішку на обличчі господаря навіть після найвиснажливішої зміни. Грім заповнив у житті Дениса ту порожнечу, яку залишила важка робота, втрачені ілюзії та самотність.
Ніхто не міг навіть припустити, що цей ідеальний світ незабаром розлетиться на друзки. Ніч, яка перекреслила все, починалася рутинно. Було холодно, тихо і якось тривожно. Само повітря над містом здавалося густим, ніби попереджаючи про невідворотне.
Капітана Руденка та Грома відправили перевірити покинутий завод у промисловій зоні на Видубичах. Охоронець сусіднього підприємства повідомив про підозрілі відблиски ліхтарів і глухий металевий брязкіт. Інші патрульні, можливо, списали б усе на шукачів металобрухту чи безхатьків, але Денис відчув лихе. Грім напружився тієї самої миті, як вони покинули салон патрульного автомобіля. Величезна іржава коробка старого цеху височіла перед ними, поглинаючи світло.
Мряка дріботіла по залишках віконного скла. Денис міцніше намотав повідець на кисть.
— Поруч, — ледь чутно видихнув він.
Собака відповів тихим сопінням. Його м’язи перетворилися на сталеві пружини, а ніс жадібно втягував вологе повітря. Раптом вдарив запах. Не звична сирість чи пліснява, а щось різке, хімічне, що різало нюх. Запах газу. Вуха Грома стали сторчма.
Пес упевнено потягнув господаря крізь морок. Він зупинявся кожні кілька кроків, принюхувався і видавав глухе попереджувальне гарчання. Джерело шуму ховалося в найдальшому кутку просторого приміщення.
Троє мародерів недбало вирізали залишки промислового обладнання. Поруч із ними стояли балони з киснем та пропаном. З одного з газових різаків із шипінням виривалося полум’я, лижучи стару товсту трубу.
Коли Грім із громоподібним гавкотом вилетів із темряви, почалася паніка. Один зі злочинців кинувся навтьоки, другий схопив важкий шмат іржавої арматури. Третій, задкуючи від жаху, випадково зачепив важким черевиком старий вентиль на магістральній трубі, яка роками вважалася порожньою.
Денис миттєво вихопив пістолет і вистрелив у стелю.
— Поліція! Стояти!
Грім блискавкою кинувся вперед, збиваючи з ніг озброєного арматурою чоловіка. Та в цю саму секунду простір розірвав пронизливий свист. Газ під шаленим тиском вдарив із пошкодженої магістралі прямісінько у відкрите полум’я залишеного різака.
— Громе, назад! — крик Дениса потонув у ревищі стихії.
Часу не залишилося. Сліпучий помаранчевий спалах випалив кисень, перетворюючи цех на розпечену піч. Ударна хвиля була такої сили, що Дениса відкинуло, мов ляльку, з силою втиснувши в масивну бетонну колону. Світ розколовся на вогонь, їдкий дим і оглушливий гуркіт руйнування.
Офіцер спробував зіпертися на руки, але з жахом усвідомив, що не відчуває власного тіла нижче пояса. Його ноги були намертво придавлені уламками бетонного перекриття. Пил і попіл забивали легені. Перемагаючи задуху, він відчайдушно кликав напарника.
— Грім! Громе!
Звідкись із-за стіни вогню долинула слабка відповідь — здавлений, сповнений болю гавкіт. Крізь чорну завісу диму Денис розгледів знайомий силует. Собака, сильно накульгуючи, вперто намагався пробитися до господаря.
Але раптом із моторошним скреготом обвалилася ще одна секція металевого даху. Вона впала суцільною стіною, назавжди відрізаючи Грома стіною розпеченого бетону та вогню. А потім настала мертва тиша.
Коли рятувальники витягли Дениса з-під завалів, він був ледь притомний. Вони сканували руїни тепловізорами, але екрани показували лише суцільне біле марево пожежі. Вердикт був одностайним: температура всередині була несумісною з життям. Там не залишилося нікого.
Але у вухах Дениса продовжував лунати той останній, відчайдушний гавкіт. Лікарі в реанімації казали, що він народився в сорочці. Вижити в такому пеклі — справжнє диво. Денис ненавидів ці слова. Коли він розплющив очі в стерильній білизні лікарняної палати, тиша здалася йому оглушливою. Він спробував поворушити пальцями ніг, але тіло не відгукнулося.
Однак найстрашнішим ударом стала не втрата ніг. Найгірше сталося тоді, коли він поставив єдине запитання, заради якого ще тримався за свідомість.
— Де Грім?