— Цей факт не був стовідсотково підтверджений, — наполягав полковник, хоча його голос із кожним словом стрімко втрачав колишню командирську впевненість. — Ти тоді лежав у реанімації, балансуючи на тонкій межі між життям і смертю. Лікарі суворо заборонили будь-які емоційні стреси. Ми просто не хотіли давати тобі марну надію, яка могла б тебе вбити.
— Марну надію?! — голос Дениса несподівано зірвався на відчайдушний крик, що луною відбився від кахлів. — Будь-яка надія — це краще, ніж щодня жити з нестерпним почуттям провини! Я цілий рік думав, що це саме я вбив його своєю помилкою!
У тісній палаті запала надзвичайно важка, густа тиша. Дмитро, який до цієї миті мовчки стояв у кутку, рішуче вийшов уперед, ставши поруч із візком напарника.
— Він мав повне право знати правду, пане полковнику. Грім ніколи не був для нас державним майном. Він був повноцінним членом нашої команди.
Полковник низько опустив голову, мовчки визнаючи свою моральну поразку перед цими людьми.
— Ти абсолютно правий, Дмитре. І я щиро прошу у вас обох вибачення.
Гнів Дениса почав повільно згасати, поступово поступаючись місцем глибокому, всеосяжному смутку. Він знову повернув своє обличчя до забинтованого Грома.
— Він зміг вижити зовсім сам, — прошепотів офіцер так тихо, ніби боявся порушити сон друга. — Він блукав цим містом місяцями, тяжко поранений, голодний і замерзлий, шукаючи мене. Поки я спокійно лежав у чистій, теплій лікарняній палаті.
— Жоден собака у світі не проходить такий пекельний шлях просто так, — так само тихо відповів полковник. — Тварина робить це тільки в одному випадку: якщо вона понад усе хоче повернутися додому.
Вухо Грома ледь помітно сіпнулося вдруге, ніби безмовно підтверджуючи правоту цих слів. Денис надзвичайно обережно обхопив своїми пальцями худу лапу напарника.
— Ти ніколи не здавався, — прошепотів він псові. — Жодного разу в житті.
Полковник поклав важку руку на плече Дениса у жесті солідарності.
— Наше управління повністю візьме на себе всі фінансові витрати. Рахунки цієї клініки, подальшу реабілітацію, спеціальне лікувальне харчування. Грім заслужив на це своєю кров’ю. І навіть на більше.
Денис повільно кивнув. У його червоних очах знову з’явилася та сама незламна рішучість оперативника.
— Все, що мені зараз потрібно від нього, — сказав він крижаним, твердим тоном, — це щоб він продовжував свою боротьбу.
І в той самий момент, слухаючи тихий писк кардіомонітора і слабке, але вже набагато рівніше дихання Грома, Денис чітко відчув це: вони більше ніколи не будуть самі.
Дні, що настали одразу після страшної кризи, здавалися Денису крихким, напівпрозорим сном, який він панічно боявся сполохати своїм необережним рухом. Грім залишався в стінах клініки під суворим цілодобовим наглядом фахівців. Щоранку головна лікарка детально звітувала про найменшу динаміку. Щогодини офіцер сидів поруч у своєму візку, категорично відмовляючись пропустити бодай одну хвилину одужання друга.
Прогрес був болісно, нестерпно повільним. Це були просто крихітні кроки вперед: сьогодні він підняв голову на секунду довше, завтра — зробив кілька ковтків води сам, без допомоги медичного шприца. Але кожен такий незначний знак був для Дениса грандіозною перемогою. Він годинами безперервно розмовляв із собакою. Офіцер у деталях розповідав йому про старі нерозкриті справи, про порожню і холодну квартиру на Русанівці, яка так довго чекає на їхнє повернення, про те, як він гірко плакав ночами, переконуючи себе, що Грома більше не існує.
Пес слухав його мовчки, лежачи з напівзаплющеними очима, ніби жадібно вбираючи кожне сказане слово, як найкращі у світі ліки. Одного сонячного пообіддя, коли Денис звично гладив його по голові, Грім раптом самостійно підсунув свій ніс трохи ближче до долоні господаря. Всього на якийсь жалюгідний дюйм. Але цей рух був абсолютно свідомим і цілеспрямованим.
Це було його чітке повідомлення: Я тут, командире. Я чую кожне твоє слово.
Денис м’яко, з полегшенням видихнув:
— Мій хороший хлопчик. Це справді мій Грім.
У цей найбільш зворушливий момент до палати зайшов Дмитро, принісши пакет зі змінним одягом. Він тепло посміхнувся, помітивши цей слабкий рух собаки.
— Він помітно міцнішає з кожним днем, — оптимістично зауважив вірний друг. — Дуже повільно, але впевнено йде на поправку.
Лікарка, яка саме зайшла перевірити крапельницю, радісно підтвердила:
— Функція його нирок поступово відновлюється до норми. Мушу визнати, він реагує на наше лікування значно краще, ніж ми взагалі сміли сподіватися. Його емоційний стан буквально творить медичні дива. Практика показує, що собаки ніколи так швидко не виходять із подібного критичного стану, якщо у них немає заради чого жити.
Денис подивився на Грома, і в його грудях сильно защеміло від безмежної вдячності до цієї тварини.
— У нього є така мета.
Кожного наступного дня Грім робив трішки більше, ніж учора. Спочатку він спробував їсти самостійно, вилизуючи лікувальний паштет. Потім — обережно сідати, спираючись на передні лапи. Коли одного чудового ранку він зустрів Дениса слабким, але ритмічним вилянням хвоста, дорослий, загартований життям чоловік ледь не розплакався від абсолютного щастя.
Так минуло три довгих тижні. Вечірнє сонце заливало лікарняну палату м’яким, золотавим світлом. Лікарка підійшла до медичного ліжка з легкою, обнадійливою усмішкою на обличчі.
— Думаю, він нарешті готовий спробувати встати на ноги.
У Дениса миттєво перехопило подих від хвилювання.
— Ви в цьому впевнені?
— Разом із вашою допомогою — так, — впевнено кивнула жінка.