Точно такий самий вираз очей він бачив у покинутих собак у зруйнованих селах на сході. Такий самий погляд він бачив у власному дзеркалі після похоронів побратимів. Він повільно опустився навпочіпки біля клітки; його рухи були плавними, точними, без різкості. Собака миттєво напружилася, її вуха сіпнулися, а тіло згрупувалося для захисту.
Ілля тримав руки на видноті, а його голос звучав максимально спокійно.
— Тихіше, дівчинко, — пробурмотів він низько і рівно. — Все добре. Все вже добре.
Очі матері піднялися і зустрілися з його поглядом. Вони були глибокого карого кольору, засклілі, з червоними прожилками від холоду та страшної втоми. Її дихання було частим і поверхневим, утворюючи хмарки пари між ними. Вона не гарчала, лише пильно дивилася на нього, вивчаючи з тією ж обережною терпінням, з якою він колись зачищав небезпечні сектори.
Ілля розгледів на її шиї тонкий нейлоновий нашийник, розірваний по краях і занадто тугий. Той, хто залишив її тут, зробив це навмисно і холоднокровно. Він живо уявив цю мить: грюкання дверцят машини, червоні габарити, що зникають у завірюсі, і свист вітру, який заповнює порожнечу там, де колись жила відданість.
Тим часом, шістьма поверхами вище, Олена Петрівна сиділа біля свого вкритого памороззю вікна. Сімдесятирічна жінка зі сріблястим волоссям жила в невеликій, охайній квартирі, заставленій книгами та старими фотографіями, де завжди пахло чебрецевим чаєм. Колись вона викладала українську мову та літературу в місцевій школі. Тепер її дні минали біля вікна, а світ звузився до спостереження за ритмом кроків незнайомців унизу.
З того часу, як десять років тому не стало її чоловіка Михайла — ветерана війни в Афганістані, чоловіка з добрими руками і важким поглядом, — зими для неї стали здаватися нестерпно довгими. Зі свого вікна Олена Петрівна побачила, як чоловік зупинився біля клітки. Вона спостерігала, як він опустився на коліна: рух був повільним і усвідомленим, ніби він занурювався у власні спогади.
Щось у його поставі вразило її — ідеально пряма спина, завмерлі, але готові до дії руки. Вона знала цю особливу нерухомість. Вона бачила її у Михайла, коли той повернувся з війни; тоді слова стали для нього чимось крихким, тим, що легко розбити.
Там, унизу, Ілля тихо видихнув.
— Хто ж тебе тут кинув, га? — прошепотів він так тихо, що це було схоже радше на подих, ніж на звук.
Вівчарка ледь помітно схилила голову. Він зняв одну тактичну рукавичку і простягнув руку до клітки — не для того, щоб торкнутися, а просто щоб дати їй понюхати. Морозне повітря миттєво обпекло голу шкіру.
— Все нормально, — знову повторив він. — Я тебе не ображу.
Ніс вівчарки сіпнувся. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім вона дуже повільно потягнулася вперед і обережно торкнулася вологим носом його пальців крізь холодні прути. Цей жест був крихітним, але він зламав щось глибоко всередині Іллі. Зруйнував стіну, про існування якої він навіть не підозрював.
Її довіра була невпевненою, крихкою, він ще не встиг її заслужити, але вона все одно її подарувала. Повз із ревом проїхав муніципальний автобус, від чого тротуар здригнувся. З козирка найближчої аптеки зірвався сніг і впав Іллі на плечі, швидко танучи на тканині куртки. Він навіть не поворухнувся.
Світ навколо продовжував кудись бігти, але для нього весь цей міський шум зник, розчинився в небутті. Він подивився на щенят. Два крихітні клубочки тулилися під материнськими грудьми; один із них тихо заскиглив, і цей звук ледь пробивався крізь гул Великої Васильківської. Вівчарка ніжно підштовхнула малого носом — тихий, інстинктивний материнський рух. У горлі Іллі став ком.
Нагорі Олена Петрівна ближче прихилилася до вікна, залишаючи на склі відбиток свого теплого подиху.
— Тільки не дай їй замерзнути, — прошепотіла вона сама до себе, навіть не розуміючи, чому так розхвилювалася.