Погляд Луки повільно ковзнув по кімнаті, зупинившись на фотографії біля ліжка. Розуміння поступово осяяло його розумне дитяче личко.
— Це була кімната вашого сина?
Максим лише мовчки кивнув, не маючи сил вимовити бодай слово. Горло стиснув пекучий спазм.
— Як… як його звали?
— Тарасик.
— Він був такого ж віку, як ми з Захаром?
— Зараз був би… А тоді йому було п’ять, коли… — голос Максима зламався. Він не зміг закінчити фразу.
Лука дуже обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду, зайшов до кімнати і наблизився до тумбочки.
— Ви всі тут такі щасливі на фото.
— Ми і були щасливі, — прошепотів Максим.
Лука довго дивився на усміхненого хлопчика в рамці, а потім підвів свої великі блакитні очі на мільярдера:
— Знаєте, мама каже, що наш тато тепер дивиться на нас із неба і охороняє нас. Може… може, Тарасик теж тепер дивиться на вас із неба? І він би не хотів, щоб ви плакали.
Це просте твердження, вимовлене з абсолютною, чистою дитячою вірою, остаточно розтрощило залишки броні Максима. Він важко опустився на край дитячого ліжка, затуливши обличчя долонями. Емоції, які він безжально придушував, цементував і ховав глибоко всередині цілих п’ять років, нарешті прорвали дамбу. Його плечі здригнулися.
— Я так за ним сумую, — зізнався Максим, і ці слова ледь можна було розібрати. — Кожного божого дня.
— Ми за нашим татом теж сумуємо, — Лука підійшов і сів поруч із ним на ліжко, притиснувшись своїм худеньким плечем до його руки. — Але мама каже, що сумувати іноді — це нормально. Тільки не можна забувати радіти тому, що в нас є зараз.
З боку коридору почулося тихе ахання. У дверях з’явився Захар. Він усе ще був трохи блідим після вчорашньої температури, але його очі горіли від захвату при вигляді забороненої “таємної” кімнати. За його спиною стояла Катерина. Її обличчя пом’якшало від неймовірної ніжності та болю, коли вона осягнула всю картину.
— Хлопці, ходімо звідси, — м’яко покликала вона. — Це приватна територія. Не можна заважати…
— Усе гаразд, — несподівано навіть для самого себе відповів Максим, підводячи голову. Він витер очі тильним боком долоні. — Нехай заходять.
Захар обережно переступив поріг, з благоговінням оглядаючи полиці.
— Ого, який крутий космічний світильник! — вигукнув він, вказуючи на нічник у формі ракети.
— Тарасик дуже боявся темряви, — пояснив Максим, сам дивуючись тому, наскільки легко і вільно ці слова зараз злітали з його губ. — Ми купили цю ракету на його п’ятий день народження. Щоб вона захищала його від підліжкових монстрів.
Катерина залишилася стояти в дверях, мовчки спостерігаючи, як Максим Гордієнко, залізна людина українського бізнесу, дістає з полиць улюблені книги та іграшки свого загиблого сина і показує їх близнюкам. За кожною машинкою, за кожною книгою стояла своя історія. Спогади, які роками розривали його зсередини, тепер лилися вільно, перетворюючись із отрути на ліки. Біль нікуди не зник, але розділити його з цими дітьми виявилося тим єдиним, що зробило цей біль стерпним.
Пізніше, коли хлопчики нарешті полягали спати, Катерина повернулася до кімнати Тарасика. Максим усе ще сидів там, дивлячись на зорі за вікном.
— Пробачте, що вони так безцеремонно вторглися, — тихо сказала вона, притулившись до дверного одвірка. — Діти є діти, їхня цікавість не знає меж.
— Не вибачайся, — відповів Максим. — Давно настав час відчинити ці двері.
Катерина обвела поглядом розмальовані стіни:
— Це дуже гарна кімната. Він, напевно, був неймовірно світлим хлопчиком.
— Був. Найкращим.
Максим повернувся до неї, і в його очах стояла темна, бездонна туга.
— Аварія сталася з моєї вини. Я був за кермом. Величезна фура вилетіла на перехрестя на червоне світло. Я встиг вивернути кермо інстинктивно… Підставивши їхній бік. Я вижив. Без жодної подряпини. А вони — ні.
Катерина повільно перетнула кімнату і сіла поруч із ним на маленьке ліжко.
— То ось чому ви так маніакально ізолювали себе від усього світу всі ці роки. Ви просто караєте себе.
Жорстока і проста правда її слів позбавила його дару мови.
— Провина вцілілого — це найстрашніший тягар, Максиме, — продовжила вона своїм м’яким, оксамитовим голосом. — Але жити лише наполовину, заборонивши собі відчувати, ховаючись у роботі — це не найкращий спосіб вшанувати їхню пам’ять. Софія і Тарасик точно не хотіли б бачити вас таким… порожнім.
Максим подивився в її очі, сповнені безмежного співчуття, і вперше за довгі п’ять років відчув, що хтось бачить його справжнього. Не геніального СЕО, не мільярдера з обкладинок “Forbes Україна”, а просто зламаного чоловіка, який ховається за ідеальним фасадом.
— Я просто не знаю, як зупинитися. Не знаю, як жити інакше, — зізнався він, і його голос здригнувся.
Катерина обережно поклала свою теплу долоню поверх його руки.
— Можливо, ви вже почали.
До Києва прийшла справжня весна, принісши із собою разючі трансформації. Вона змінила не лише ідеальні ландшафти навколо маєтку Максима, де зацвіли розкішні магнолії, а й самих його мешканців. Сад, який Максим раніше фінансував, але ніколи не використовував для відпочинку, перетворився на полігон для дитячих ігор.
Здоров’я Катерини відновлювалося вражаючими темпами. До неї повернулася її природна врода, хода стала легкою, а очі знову випромінювали життєву енергію. З кожним тижнем вона ставала все сильнішою.
Але найбільш феноменальні зміни відбулися із самим Максимом Гордієнком. Це відбувалося поступово, непомітно для стороннього ока. Проте Катерина щодня помічала, як розслаблялася його завжди напружена спина, коли в кімнату забігали хлопчаки. Як щирі, теплі усмішки все частіше витісняли його фірмовий суворий прищур.
Однієї сонячної суботи Максим приголомшив усіх: він скасував свій традиційний робочий дзвінок із закордонними партнерами і запропонував поїхати до центру Києва, у Національний науково-природничий музей.
— Серйозно?! — Захар ледь не впустив ложку в тарілку з вівсянкою.
— Там відкрили нову експозицію з палеонтології. Справжні скелети динозаврів, — невимушено сказав Максим, ніби сімейні поїздки на вихідних були для нього абсолютною нормою. — Хіба що ви хочете зайнятися чимось іншим?
— Динозаври — це мегакруто! — захоплено підтримав Лука.