Коли ми поклали слухавку, я стояла на кухні й озиралася. Сонячне світло заливало стільниці. Кущ самшиту за вікном знову потребував підрізання. Будинок здавався мирним. Він ще нічого не знав.
По обіді Тая надіслала повідомлення: “Нам треба обговорити подальші кроки. Богдан говорив із юристами. Усе може відбутися швидше, ніж ми очікували.” Дуже цікаво. Мої плани теж прискорюються, — подумала я.
Вона приїхала через годину. Знову без запрошення. З тим самим натягнутим виразом обличчя, який вона надягала, коли вважала, що виявляє “терпіння до нерозумної людини”.
— Нам порадили, — почала вона ще до того, як сіла, — що якщо ти продовжуватимеш чинити опір мирному переходу майна, нам доведеться ініціювати офіційну експертизу.
— Офіційну, — повторила я.
— Так. Визнану судом.
Я повільно кивнула.
— І які ж докази ви плануєте надати?
Вона злегка примружилася:
— Поведінкові зміни. Параноя. Ворожість. Ризик фінансового недбальства.
— Ворожість? Лише тому, що я відмовилася підписати ваші папірці? Ви скасували мої ліки, — сказала я крижаним тоном.
— Це була помилка аптеки!
— Ви записали мене на тест до психіатра.
— Тобі потрібне було підтвердження здоров’я!
— Ви рилися в моїх документах.
Тиша. Глуха, важка тиша. З-за її спини знову виступив Богдан.
— Оце і є той самий шаблон захисної поведінки, про який ми говоримо!
У цю мить щось у мені остаточно вляглося. Не гнів. Навіть не образа. Глибока, абсолютна відстороненість.
— Ви вже вирішили для себе, що я недієздатна, — спокійно сказала я. — Ви просто шукаєте папірець, який би підігнали під ваш вигаданий сценарій.
Голос Таї трохи зірвався:
— Ми захищаємо майбутнє наших дітей!
— Ціною мого?
Вона не відповіла. Бо відповідь була “так”.
Богдан схрестив руки:
— Якщо це дійде до суду, процес буде публічним. Стресовим. Дуже дорогим. Ви ж цього не хочете.
Ні, не хотіла. Саме тому я не збиралася давати їм таку можливість.
Я повільно підвелася і підійшла до раковини. Почала споліскувати чашку, яка навіть не була брудною. Цей буденний рух допоміг мені зосередитися.
— Дозвольте запитати вас дещо, — промовила я, не обертаючись. — Якщо я продам цей будинок завтра вранці, що саме ви збираєтеся оскаржувати?
Кімната завмерла. Голос Таї став гострим, як бритва:
— Продаси?! Кому?!
— Покупцю.
— Ти не можеш його просто продати! — гаркнула вона.
— Чому ж ні?
— Тому що… — вона запнулася. — Тому що тоді зникне актив.
Богдан оговтався першим:
— Якщо ви спробуєте ліквідувати майно, перебуваючи в стані когнітивної нестабільності, цей продаж буде оскаржено!
— На яких підставах? — спокійно запитала я. — У вас немає жодного діагнозу.
Знову тиша. Вони випереджали мене у нахабності, але катастрофічно відставали у часі. Витримка Таї дала ледь помітну тріщину.
— Ти б не зробила цього з нами.
З нами? Ніби я зраджувала якусь священну клятву.
— Ви вже робите це зі мною, — тихо відповіла я.
Якусь мить ми троє просто стояли на тій самій кухні, де я колись пакувала їй шкільні обіди і прикрашала святкові торти. Тепер це приміщення нагадувало кімнату для жорстких ділових переговорів.
Богдан нарешті порушив тишу:
— Наступного тижня ми подаємо попередні документи до суду.
Ось і все. Встановлено дедлайн. Дуже добре. Бо мій дедлайн був набагато коротшим.
Вони пішли, залишивши по собі напругу, що висіла в повітрі, наче волога перед літньою грозою. Щойно їхня машина зникла за поворотом, я взяла телефон.
— Даниле Ігоровичу? — сказала я, коли адвокат відповів. — У нас немає трьох тижнів.
— Як швидко ви готові підписати угоду? — запитав він.
— Завтра.
На лінії повисла коротка пауза. А потім:
— Я підготую все необхідне. До зустрічі у нотаріуса.
Я поклала слухавку і піднялася нагору. Моя валіза більше не була символічним жестом. Вона стала інструментом виживання. Бо до того моменту, як вони зрозуміють, що я зробила, їм просто не буде чого в мене забирати.
Я поставила свій підпис о 9:40 ранку.