Вони приїхали через чотири дні.
Я не казала їм, де зупинилася, а отже, їм довелося добряче попрацювати і підняти зв’язки Богдана, щоб мене знайти. Коли я відчинила двері того дня і побачила Таю, що стояла у дворі мого будинку, а за кілька кроків позаду неї Богдана — я не була здивована. Я була розчарована.
Гірський вітер трохи куйовдив її волосся. Тут вона виглядала меншою. Вирваною з контексту. Позбавленою контролю.
— Ти справді думала, що ми тебе не знайдемо? — спитала вона.
— Я сподівалася, що ви поважатимете мою дистанцію, — відповіла я.
Богдан озирнувся на скромний двір, явно не вражений побаченим.
— І ось сюди ви втекли?
— Сюди я переїхала, — спокійно виправила я.
Вони зайшли всередину, не чекаючи на запрошення. Старі звички помирають важко. Тая окинула оком квартиру. Скромний диванчик. Вузька кухонна стільниця. Єдині двері до спальні. Її обличчя скривилося.
— Ти понизила рівень усього свого життя просто для того, щоб нам помститися!
— Ні, — рівно сказала я. — Я його спростила.
Богдан схрестив руки:
— Ви прийняли юридично сумнівне рішення в стані емоційного стресу.
Я сперлася на стільницю.
— Ви подали заяву до суду вже після продажу.
— Ми можемо довести неправомірний вплив! — огризнувся він.
— З боку кого? — запитала я.
Тиша. Бо не було ніякого впливового маніпулятора. Була тільки я.
Маска Таї тріснула першою.
— Ти хоч уявляєш, що ти з нами зробила?! — крикнула вона. — У нас були плани! У нас були очікування!
— У вас були амбіції, — виправила я.
Вона зробила крок ближче, і її голос тепер тремтів. Не від смутку, а від люті.
— Ти нас зганьбила! Покупці розповіли сусідам усе! Що ми нібито намагалися відібрати твій дім!
Я витримала її погляд:
— Я нічого їм не розповідала.
Щелепа Богдана напружилася:
— Ви самі спровокували ці чутки!
— Ні, — тихо відповіла я. — Це зробила ваша поведінка.
Кімната здавалася замалою для нас трьох. За вікном на мить пискнула чиясь автосигналізація і стихла. Тая знову обвела поглядом мою скромну квартиру.
— Ти не зможеш так жити.
— Зможу, — сказала я.
Вона похитала головою:
— Це не стабільність.
— Це автономія.
Богдан витяг зі своєї куртки складений аркуш паперу і поклав його на кухонний стіл.
— Ми відкликали заяву з суду та органів опіки, — сухо сказав він.
Це змусило мене зупинитися.
— Ви зробили що?
— Більше немає активу, який потрібно захищати, — відповів він. — У суді сказали, що за таких обставин справу буде важко обґрунтувати.
Важко. Не неможливо, але просто економічно невигідно для них.
Плечі Таї злегка опустилися.
— Тобі не обов’язково було застосовувати ядерну зброю, — прошепотіла вона.
Ядерну зброю. Цікаве слово для банального самозахисту.
— Ви призначали мені психіатричні експертизи без моєї згоди, — нагадала я. — Ви скасовували мої рецепти. Ви готували документи на опікунство.
— Ми просто злякалися! — вибухнула вона.
— Чого?
Вона завагалася.
— Того, що ви втратите контроль? — м’яко підказала я.
Ці слова вдарили болючіше за будь-яке звинувачення. Богдан першим відвів погляд. Довгу мить ніхто з нас не говорив. Гірське сонце кидало різкі тіні на кахельну підлогу. Тут не було знайомого довгого коридору. Не було сходів, які можна було б виміряти. Тільки стіни, які належали виключно мені.
Голос Таї нарешті впав до шепоту:
— Ти могла просто з нами поговорити.
— Я говорила, — відповіла я. — Але ви не слухали.
Її очі наповнилися слізьми. Не театральними, а слізьми глибокого розчарування, якому не було куди подітися.
— Ти зруйнувала довіру, — повторила вона.
— Я захистила себе, — відповіла я. — Це не одне й те саме.
Вона востаннє озирнулася довкола, ніби шукала якийсь прихований знак, що я скасую свої рішення. Що я вибачуся. Що я запропоную якийсь компроміс.