Наступна пауза була довшою. Дмитро Сергійович аналізував ввідні дані.
— Будинок і досі оформлений на вас? — уточнив він.
— Одноосібний власник.
— Тобто ви не просите в мене дозволу, — спокійно констатував він. — Ви просите забезпечити процедуру.
— Саме так.
Він повільно, з розстановкою видихнув у слухавку.
— Тоді слухайте мене уважно. З юридичної точки зору вони не орендарі. Вони — особи, які користуються приміщенням за згодою власника. Відповідно до Цивільного кодексу, цю згоду може бути відкликано в будь-який момент. Ми підготуємо офіційну Вимогу про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення. Її треба вручити правильно. Без криків, без поліції на першому етапі. Тільки папір.
Я заплющила очі і відчула, як важкий, застояний тягар у грудях нарешті розчиняється.
— Завтра, — сказала я.
— Завтра, — підтвердив адвокат. — Я відправлю свого помічника, щоб він вручив документи під підпис. Вам необов’язково там бути.
— Добре.
Перед тим, як попрощатися, він трохи пом’якшив тон і додав:
— Маргарито Василівно… Ви ж розумієте, що це назавжди змінить ваші стосунки з донькою?
— Я знаю, Дмитре Сергійовичу. Але вони вже змінилися. Я просто перестала робити вигляд, що все гаразд.
Коли розмова завершилася, я нарешті зробила ковток тієї кави. Вона була остиглою і гіркою, але на диво добре приводила до тями.
Я лягла на ідеально застелене ліжко просто в одязі і провалилася в глибокий сон. Так спить людина, яка після довгої виснажливої подорожі нарешті скинула з плечей важкий рюкзак. За вікном Київ продовжував жити своїм нічним життям, не звертаючи на мене уваги. Але всередині цієї тихої кімнати рішення було ухвалене остаточно.
І вже завтра вранці в будинок, з якого мене наказали вигнати, постукає гість. Гість, який прийде не з ввічливості, а від імені закону.
Ранок настав із прохолодним осіннім київським світлом, що прослизнуло крізь щільні штори готельного номера і м’яко торкнулося мого обличчя, наче заспокійлива рука. Я прокинулася без будильника. І, що набагато важливіше, — без того звичного, липкого відчуття тривоги, яке останні роки незмінно зустрічало мене щоранку у власному домі.
Уперше за довгий час мої перші думки не крутилися навколо того, в якому настрої сьогодні прокинеться Вадим, чи не грюкатиме він дверцятами кухонних шафок і як тихо мені доведеться ходити коридором, щоб не спровокувати черговий спалах його роздратування. Мої думки були чіткими, впорядкованими і ясними, мов ті архівні документи, що ідеально рівно лежали на моєму робочому столі.