Перша справжня тріщина в їхньому ілюзорному світі з’явилася в елітному супермаркеті хвилин за двадцять їзди від мого готелю. Я не бачила цього на власні очі, але відчула кожну секунду через вібрацію свого телефону.
Ім’я Аліни знову заблимало на екрані, супроводжуючись потоком повідомлень, які приходили так швидко, що зливалися в один суцільний текст.
«Картка не працює»
«Касирка дивиться на нас»
«Люди в черзі чекають і зітхають»
«Вадим каже: полагодь це негайно»
«Мамо, благаю»
Я дозволила телефону полежати на столі, поки доїдала вівсянку. Акуратно витерла губи, педантично склала паперову серветку навпіл і лише після цього взяла апарат до рук.
«Вона не поламана», — надрукувала я. «Вона закрита».
Відповідь прилетіла миттєво. Люта, панічна, без жодних фільтрів.
«Ти не маєш права так робити! Ця картка для продуктів, для базових потреб!»
«Цілих чотири роки», — подумки відповіла я. «Чотири роки ви жили під моїм дахом, не сплачуючи ні копійки за оренду, комунальні послуги чи навіть власну їжу. Це не надзвичайна ситуація, Аліно. Це виправлення помилки».
Ще за хвилину на екрані висвітився номер Вадима. Цього разу я підняла слухавку. Не тому, що була йому щось винна, а тому, що холодну ясність найкраще доносити без посередників.
— Якого біса ти наробила?! — гаркнув він просто в динамік. — Ти хоч уявляєш, як це принизливо — стояти на касі як жебраки?!
— Принизливо — це коли тобі наказують забиратися геть із власної вітальні, — рівним, як натягнута струна, голосом відповіла я. — А те, що ти відчуваєш зараз, Вадиме, — це просто дрібна побутова незручність.
Він різко, істерично розсміявся. Звук був крихким, наче бите скло.
— Ти думаєш, що зможеш контролювати нас своїми подачками? Вирішила погратися в боса за допомогою грошей?!
— Ні, — спокійно заперечила я. — Я просто перестала плутати допомогу з власним обов’язком вас утримувати.
І тоді його прорвало. Він почав говорити швидко-швидко, слова налітали одне на одне. Він сипав завченими фразами про те, що це «все тимчасово», що «крипторинок зараз на дні, але скоро відскочить», що його маржинальні позиції ось-ось вийдуть у шалений плюс, і що «треба просто трохи почекати». Він використовував ті самі виправдовувальні мантри, які я чула роками, щоразу, коли делікатно запитувала про його плани на роботу.
«Ще зовсім трохи, Маргарито Василівно». «Ми майже біля цілі». «Просто довіртеся мені, я знаю, що роблю».
Але цього разу я не стала його перебивати. Я дочекалася, поки він випалить усе і почне важко дихати в слухавку, а потім поставила лише одне питання:
— Де гроші, Вадиме?
Зависла пауза. Справжня, важка, непідробна тиша.
— Ви… ви не розумієте специфіки трейдингу, — спробував він викрутитися.
— Спробуй пояснити.
У розмову раптом вклинився тонкий, тремтячий голос Аліни. Вона, мабуть, стояла зовсім поруч із ним біля кас.
— Мамо… він казав, що гроші заблоковані на депозиті. Він казав, що ми відкладаємо на своє житло.
— Відкладаєте з чого, доню? — м’яко, але безжально запитала я.
Ще одна тиша. А потім Вадим знову зірвався на крик, але тепер його гнів був лише дешевою ширмою, за якою ховався тваринний страх.
— Ви перегинаєте палицю! Ви не можете просто так взяти і висмикнути килим з-під наших ніг!
Я перевела погляд на екран смартфона, де досі висіло сповіщення від банку. Відділ елітного м’яса та делікатесів.
— Ви самі висмикнули цей килим з-під себе, Вадиме, — відрізала я. — Я просто перестала його тримати.
Я натиснула червону кнопку.