Він зовсім не вів своє імпровізоване розслідування так, як це зазвичай красиво показують у голлівудських фільмах. Тут не було драматичних сцен із геніальним зломом секретних серверів чи зустрічей із таємничими інформаторами на підземних парковках. Це була виснажлива, нудна і максимально методична аналітична робота. Він просто шукав приховані патерни. Він скрупульозно відстежував невидимі зв’язки.
Назва ТОВ “Грінвуд Естейт” спливала на поверхню знову і знову. Вона була хитромудро вплетена через десятки фіктивних фірм, компаній-одноденок та вкрай сумнівних кооперативів, що звужували свої кола навколо землі Надії Іванівни, мов зграя терплячих і безжальних стерв’ятників. А ім’я самого Дениса обов’язково спливало саме там, де терміново потрібні були “правильні” підписи родичів, або там, де брудний психологічний тиск застосовувався ближче до дому.
Максим чудово розумів, що йому зовсім не обов’язково мати диплом престижного юриста, аби чітко побачити всю цю рейдерську схему. Але йому конче потрібен був хтось, хто міг би вільно і професійно говорити цією складною бюрократичною мовою, якщо він справді мав намір зупинити цей каток.
Марина зустріла його в невеликому придорожньому кафе вже наступного ранку. Вона буквально влетіла в напівпорожню залу, на ходу струшуючи свіжий сніг зі своєї куртки, і з розмаху плюхнулася на м’який диванчик навпроти нього. У її руках уже був напоготові потертий робочий блокнот і звичайна кулькова ручка.
Їй було трохи за тридцять. Риси її обличчя були гострими і виразними, а коротке, яскраво-руде волосся вона недбало, але звично заправляла за вуха. Її очі були чіпкими, уважними і неймовірно живими. Вона була вдягнена у величезний, теплий пуховик і масивні, важкі черевики — це була класична уніформа людини, яка завжди віддає перевагу суворим фактам та комфорту, а не зовнішньому лоску.
Марина була відомою місцевою активісткою і блискучою юристкою-самоучкою, яка вже кілька років поспіль успішно і з величезним задоволенням псувала кров жадібним забудовникам у всьому районі.
— Я вже чула, що у вас виникли певні проблеми з “Грінвудом”, — сказала вона прямо, без жодних непотрібних прелюдій, паралельно киваючи знайомій офіціантці, замовляючи свою ранкову каву.
Максим подумки оцінив таку ефективність. Він коротко і сухо виклав їй усе, що встиг дізнатися, тримаючи будь-які власні емоції на міцному повідці. Він розповів про знайдену камеру на пагорбі, про павутину підставних компаній і про безсоромний тиск на стару вчительку Надію Іванівну.
Марина слухала дуже уважно. Її ручка швидко, ледь не розриваючи папір, рухалася сторінкою в специфічному скорописі, який могла розшифрувати тільки вона сама. Її обличчя з кожною хвилиною ставало дедалі більш зосередженим і похмурим.
— Ваш “Грінвуд” органічно не виносить денного світла, — впевнено сказала вона, ритмічно постукуючи ковпачком ручки по дерев’яному столу. — Якщо вони зараз так відкрито тиснуть на жінку через Дениса, це означає лише одне: вони хочуть забрати цю землю максимально дешево і дуже тихо. Вони панічно не хочуть жодних відкритих громадських слухань, вони до смерті бояться найменшого шуму в соціальних мережах.
— А до чого тут собаки? — глухо запитав Максим.
Рот Марини болісно викривився в чомусь дуже похмурому і цинічному.
— Це класичні больові точки. Ефективний важіль впливу. Люди чомусь наївно думають, що справжня жорстокість — це завжди гучно, з криками та кров’ю, пане Максиме. Але найчастіше вона буває суто бюрократичною і абсолютно тихою. Справжня жорстокість — це планомірно забирати в людини те єдине, що дає їй бодай якесь відчуття безпеки, доки вона остаточно не зламається зсередини. Вони чудово знають, що мати ніколи не віддасть рідну землю просто за гроші. Але за життя своїх собак? Це цілком можливо і дуже ймовірно.
Максим сидів у вітальні через дві неспокійні ночі після тієї розмови, коли нічну тишу раптом жорстоко розбив сторонній звук.
Це був різкий, неймовірно гучний, перкусійний тріск, за яким миттєво почувся кришталевий дзвін розбитого скла, що важким водоспадом сипалося на дерев’яну підлогу.
Колишній військовий опинився на ногах ще до того, як відлуння цього удару встигло затихнути в кімнатах. Його серце з силою вдарило в грудну клітку, миттєво перемикаючи весь організм у жорсткий бойовий режим. Варта зірвалася з місця, наче випущена з лука стріла. Але вона не побігла прямо до розбитого вікна. Керована глибокими інстинктами, вона рвонула в глибину будинку, щоб перекрити чорний вхід на кухні.
Максим рушив слідом за нею. Його важкі берці ступали по підлозі довгими, ідеально контрольованими і безшумними кроками. Він не кричав у темряву. Він не піддавався паніці. Він просто холоднокровно діяв.
Надворі глуха ніч пахла лютим морозом і свіжою хвоєю. Варта не зронила ні звуку. Вона блискавично вискочила в густу темряву двору, і її шлях був абсолютно рішучим. Собака розрізала нічні тіні, наче чорна, стрімка торпеда. Але вона не погналася сліпо в хащі лісу. Вона стрімко пробігла по внутрішньому периметру паркану і намертво зупинилася на куті, стратегічно відрізаючи шлях можливого відходу нападника, але водночас не залишаючи свій дім без надійного захисту.
Максим дістався краю розбитого ґанку якраз вчасно, щоб встигнути побачити розмиту тінь, що швидко віддалялася між стовбурами дерев. Це була постать у темному, непримітному одязі, що рухалася дуже розгонисто. Слабкий, метушливий хрускіт квапливих кроків по мерзлій землі видавав лише загальний напрямок втечі, але розгледіти обличчя було неможливо.
Він не став переслідувати невідомого. Його мозок просто автоматично запам’ятав кут відходу тіні, приблизну дистанцію та точний час нападу. Він фізично не міг залишити беззахисних цуценят і сам будинок без охорони навіть на хвилину.
Коли чоловік нарешті повернувся до своєї вітальні, Варта вже нерухомо стояла біля розбитого вікна. Її бойова постава була вражаючою, а очі пильно сканували чорний отвір у склі, чекаючи на новий напад. Просто на старому килимі, серед сяючих бризок небезпечних скляних уламків, лежав камінь — звичайнісінький річковий булижник, важкий, гладкий і льодяний. До нього за допомогою грубого скотчу був щільно примотаний невеликий аркуш паперу.
Цуценята тихо і жалібно скиглили у своїй пінопластовій коробці. Вони були сильно налякані раптовим шумом, але, на щастя, залишилися абсолютно неушкодженими. Максим обережно схилився над ними, щоб перевірити їхній стан. Його руки — і жива, і холодна металева — торкалися малечі напрочуд ніжно, попри той шалений адреналін, що зараз буквально кипів у його венах. Переконавшись, що все гаразд, він підвівся і розгорнув примотаний папірець.
Там не було написано жодного слова. Тільки криво намальований товстим чорним маркером хрест.
Один важкий камінь. Одне просте, але дуже промовисте повідомлення. Ми легко можемо дістати тебе навіть тут.