Ми якось виживали. Підтримували одна одну. Або, знову ж таки, мені так здавалося. І у нас була одна кумедна маленька звичка, такий собі наш особистий ритуал. Коли життя ставало надто важким, ми заходили на місцеву заправку “Октан-Плюс” на розі нашої вулиці і брали по одному лотерейному білету. Нічого екстравагантного. По сто гривень кожен.
Я завжди обирала випадкові числа, довіряючи системі. Аліна ж любила складати комбінації з дат народження. Потім ми сідали за наш кухонний стіл, розкладали ці білети перед собою і щиро сміялися з самої ідеї коли-небудь розбагатіти.
— Мам, ти тільки уяви! — казала вона з широкою усмішкою. — Двадцять п’ять мільйонів гривень джекпоту. Більше ніяких боргів. Ніякого Влада з його вічними обіцянками.
— О так, — жартувала я у відповідь. — А я нарешті поставлю ту дерев’яну гойдалку на ґанку, про яку мрію вже десять років.
Справа була не у виграші. Справа була в надії. У тому, щоб розділити мрію на двох. У єднанні заради чогось неможливого.
Аліна часто повторювала: “Якщо я коли-небудь виграю, ми поділимо все навпіл, мам. Я тебе ніколи не залишу”.
Вона говорила це не раз і не два. Вона повторювала це так часто, що я дійсно їй повірила. Навіть тоді, коли вона вкотре забувала віддати свою частину грошей за воду та світло. Навіть тоді, коли вона залишала безлад у вітальні і закочувала очі, коли я просила допомогти з прибиранням. Навіть тоді, коли вона скидала на мене хлопчиків, щоб піти на чергову “співбесіду”, яка чомусь завжди закінчувалася в якомусь барі. У неї бували перепади настрою. Вона просто втомилася. Вона шукає себе. Саме це я раз у раз повторювала собі.
Бо саме це роблять матері. Ми підставляємо руки, щоб пом’якшити падіння. Ми несемо весь тягар на своїх плечах, навіть коли цього ніхто не помічає.
Але того тижня щось непомітно змінилося. Аліна стала сама не своя. Холодна. Відчужена. Вона здригалася від кожного дзвінка телефону, постійно з кимось перешіптувалася за зачиненими дверима своєї кімнати і зривалася на дітях через дрібниці. Я подумала, що на неї знову навалився стрес. Не стала лізти в душу. Але, мабуть, треба було.
Того четвергового вечора ми сиділи на нашому старому дивані і дивилися випуск новин. Життєрадісний ведучий з екрана з усмішкою оголосив, що виграшний лотерейний білет з джекпотом був проданий зовсім поруч — на тій самій нашій заправці на районі. “Хтось у вашому місті сьогодні засинає мультимільйонером!” — підморгнув він у камеру.
Аліна різко смикнулася поруч зі мною. Вона не усміхнулася. Не пожартувала про гойдалку.
— Ти купувала там щось цього тижня? — запитала вона, відчайдушно намагаючись надати голосу байдужості.
— Та так, — відповіла я. — Взяла один у понеділок, коли ходила за хлібом.
— А чому питаєш?
Вона лише знизала плечима:
— Просто цікаво.
Вона навіть не подивилася на мене. Просто продовжила нервово гортати стрічку в телефоні.
Наступного ранку мій білет зник. Його не було в шухляді з усяким мотлохом. Не було на дверцятах холодильника під нашим улюбленим магнітом-смайликом. Не було в моєму гаманці. Я обшукала все. Перерила шафки, перебрала всі квитанції, навіть перевірила відро для сміття.
З кожною хвилиною пошуків мій шлунок усе сильніше стискався від недоброго передчуття. Але я ні про що її не запитала. Тому що я просто не хотіла вірити в те, що підказував мені розум.
Того вечора Аліна сама приготувала вечерю. Налила вина, ніби ми святкували щось грандіозне. Вона навіть поцілувала мене в щоку, бажаючи на добраніч. Вона не робила нічого подібного вже багато місяців.
Наступного дня вона повернулася додому в нових туфлях — очевидно, брендових. Потім з’явилася дорога шкіряна сумка, потім розкішний манікюр у дорогому салоні. Все блищало і пахло грошима. Коли я обережно запитала, звідки це все, вона не змигнувши оком збрехала, що отримала величезний бонус на новій роботі. Я так хотіла їй вірити. Мені було життєво необхідно їй вірити.
Але глибоко в душі я відчувала: щось пішло не так.
А через кілька днів вона увірвалася в будинок, сяючи, мов дитина вранці на День Святого Миколая.
— Мам, ти просто не повіриш! — закричала вона, її руки буквально трусилися від збудження.