Я видавила із себе напружену усмішку.
— Богдане, синку, мені треба тебе дещо запитати.
Він злегка нахилився над прилавком.
— Звісно, що сталося?
— Ти пам’ятаєш той лотерейний білет, який я купувала минулого понеділка? Я ще жартувала, що куплю собі будиночок біля моря в Одесі, а доньці залишу немитий посуд.
Він тихо засміявся.
— Аякже, пам’ятаю… Ви ще стояли в черзі відразу за тим галасливим чоловіком, який постійно кричав у телефон.
Моє серце гучно калатало в грудях.
— Богдане… А у вас… у вас ще збереглися записи з камер відеоспостереження за той день?
Усмішка миттєво зникла з обличчя хлопця. Він споважнів.
— Думаю, так, сервери зберігають архів. А навіщо вам?
— Тому що мій білет зник. І зараз хтось інший стверджує, що це він його купив і зірвав джекпот.
Він закліпав очима, явно не вірячи своїм вухам.
— Зачекайте, що?!
— Я підписала його на звороті, — твердо сказала я. — Розмашисто, синьою ручкою, як роблю це завжди.
Богдан на мить завмер, перетравлюючи інформацію, а потім рішуче кивнув.
— Ходімо. Перевіримо.
Через десять хвилин ми вже сиділи в тісній підсобці і вдивлялися в зернистий екран старенького монітора. І ось вона я. Моє старе драпове пальто. Моя потерта сумка. В’язана шапка, натягнута низько на лоб, щоб приховати сивину. Я, мов заворожена, дивилася, як простягаю Богдану купюру, а потім забираю надрукований білет. Потім я лізу в сумку, дістаю свою кулькову ручку і ставлю підпис на зворотному боці. Моє ім’я. Марія Степанівна Ковальчук.
Богдан повільно повернувся до мене, його очі були круглими від подиву.
— Маріє Степанівно… Хочете записати це на відео?
Я мовчки дістала свій старенький смартфон.
— Так, будь ласка.
Жодних зайвих слів. Лише залізобетонні докази.
Того вечора я сиділа за своїм кухонним столом. Переді мною лежали: роздрукована фотографія білета, відеозапис із камер спостереження на телефоні та чек із гаманця, що підтверджував транзакцію. Я зробила глибокий вдих, зняла слухавку і набрала номер гарячої лінії центрального офісу національної лотереї. Я розповіла їм абсолютно все.
Де я купила білет. О котрій годині. Зазначила, що на звороті стоїть мій особистий підпис. Повідомила, що маю на руках записи з камер відеоспостереження. І що хтось інший — моя власна донька — таємно його привласнила.
На тому кінці дроту запала важка тиша. Потім жіночий голос офіційно промовив:
— Пані Маріє, якщо ваше ім’я дійсно вказано на звороті і це підтверджується відеозаписами, ми негайно ініціюємо внутрішнє розслідування та передамо справу правоохоронним органам.
— Ви можете заморозити виплату виграшу? — запитала я, міцно стискаючи слухавку.
— Так, — відповіла вона. — Як тільки процес ідентифікації шахрайства розпочнеться, і суд накладе відповідну ухвалу, усі транзакції та рахунки будуть заблоковані.
Я не зловтішалася. Я не плакала. Я просто з полегшенням видихнула. Тому що вперше за ці довгі, виснажливі тижні я не чекала, поки мене хтось врятує. Я нарешті постояла сама за себе.
Я не стала їй телефонувати. Не писала повідомлень. Не публікувала ніяких дописів у соцмережах. Нехай собі далі п’є дороге шампанське в орендованих лаунж-зонах і тегає елітних рієлторів у своїх сторіз в Instagram. Поки вона була зайнята створенням ідеальної картинки свого нового “багатого” життя заради лайків від абсолютно чужих людей, я ретельно вибудовувала щось справжнє — крок за кроком, збираючи документ за документом.
Наступного ранку я зустрілася з Дариною Вікторівною — жорсткою і професійною адвокаткою. Її контакти мені дала Ганна Петрівна, моя сусідка-пенсіонерка, яка кілька років тому пройшла через схоже судове пекло зі своїм власним сином. Дарина була зосередженою, спокійною і не любила марнувати час на зайві сентименти.
Вона уважно перегорнула сторінки папки, яку я принесла. Коли вона нарешті підняла на мене очі, поверх стильних окулярів, вона навіть не запитала, чи я впевнена. Вона просто сказала:
— Маріє Степанівно, це не просто сімейне непорозуміння. Це кримінальний злочин, крадіжка в особливо великих розмірах. І у нас є залізна справа.
Я повільно кивнула, намагаючись вирівняти дихання.
— Я не шукаю помсти, — тихо, але твердо промовила я. — Я просто хочу повернути те, що по праву належить мені.
— Тоді давайте заберемо це назад, — відповіла адвокатка.