Я просто робила скріншоти. Кожен допис. Кожен уїдливий коментар. Кожне самозакохане селфі, на якому вона вихвалялася вкраденим багатством. Я робила це не для того, щоб присоромити її перед кимось. Я збирала офіційний протокол. Я дозволяла правді самій свідчити проти неї.
Потім я роздрукувала їх — абсолютно всі — в найближчому копіцентрі, акуратно склала в картонну папку і віднесла до офісу Дарини Вікторівни. Адвокатка ретельно переглянула кожен аркуш. Її губи перетворилися на тонку лінію, а стильні окуляри сповзли на кінчик носа.
— Вона малює вас як нахлібницю, паралельно смітячи грошима, які їй юридично не належать, — констатувала Дарина.
Я лише мовчки кивнула.
— Вона сама зробила себе публічним обличчям цього виграшу, — додала Дарина з легкою, хижою усмішкою. — І це грає нам на руку.
Тому що чим гучніше моя донька вихвалялася своїми статками, тим більше вона себе підставляла. Кожен відмічений геолокацією дорогий бутик. Кожен розкішний ресторан. Кожна елітна покупка, задокументована в інтернеті, не мала під собою жодного законного фінансового підґрунтя — принаймні такого, яке б офіційно значилося на її ім’я до моменту крадіжки.
— Вона робить нашу роботу за нас, Маріє Степанівно, — підсумувала адвокатка. — Шахраї, сп’янілі від безкарності, завжди так роблять.
Того ж тижня слідство та комісія лотереї офіційно підтвердили справжність відеозаписів, верифікували мої банківські виписки про оплату карткою та визнали підпис на звороті білета моїм. Усе складалося в єдину, ідеальну картину.
І я досі не сказала їй жодного слова. Тому що чим більше вона постила, тим глибшу яму сама собі копала. А я не збиралася заважати їй, поки вона так старанно тримала лопату у власних руках.
Тиша настала дуже швидко. Через два дні після того, як суд наклав арешт на її рахунки, стрічка Аліни завмерла. Більше ніяких веселих “бумерангів” з коктейлями на даху, ніяких розпакувань люксових сумок від відомих брендів, ніякого дзвону кришталевих келихів. Просто абсолютний, глухий вакуум.
Я уявляла, як вона прокинулася того ранку, солодко потягнулася на своєму новому величезному ліжку king-size, ліниво потягнулася за телефоном, щоб перевірити баланс або оплатити доставку сніданку… і побачила, що всі її картки заблоковані. Відхилено. Доступ заборонено. Арешт коштів.
Я чітко уявляла, як її легке здивування стрімко переростає у тваринну паніку. Її істеричні дзвінки на гарячу лінію “Першого Столичного”. Її шок і лють, коли оператор служби підтримки холодно відповідав, що не може надати інформацію, оскільки рахунки заморожені за ухвалою суду. Той липкий, паралізуючий жах, який почав розповзатися по її тілу, коли вона нарешті усвідомила: сталося щось непоправне.
Але я не посміхалася. У цьому не було ні краплі солодкої помсти. Це була битва за власну гідність. Я все життя робила все правильно. Любила її понад власні сили. Жертвувала собою, нічого не вимагаючи натомість. Віддавала останнє, не чекаючи подяки. А вона відплатила мені жорстокими насмішками і вигнанням на вулицю під дощ. Тому ні, мені зовсім не було смішно, коли ця тиша нарешті накрила її з головою.
Я просто чекала. Дозволила наслідкам її власних вчинків знайти її самостійно.
Тим часом державні органи та слідчі перевірили кожну найдрібнішу деталь. Штампи часу, геолокацію, ракурси з камер спостереження, почеркознавчу експертизу підпису. Усе беззаперечно вказувало на мене. І коли всі формальності були завершені, вони призначили офіційну пресконференцію. Невелику, без зайвого пафосу.
Рівно стільки журналістів центральних видань, скільки потрібно, щоб зробити правду публічною. Жодного попередження Аліні ніхто не надсилав. Мені не потрібно було перед нею виправдовуватися. Вона вже розповіла свою брехливу версію історії на весь інтернет. Тепер настала моя черга говорити правду.