Я не стала їх слухати. Я дозволила їм накопичуватися на екрані — одне відчайдушне благання без відповіді за іншим. Я просто сиділа в тиші, повільно потягуючи лате, яке приніс Дмитро Іванович, і в моїй голові почала кристалізуватися абсолютно нова, лякаюче чітка думка. Можливо, справді настав час перестати бути тією жінкою, яка завжди хапає слухавку за першим же дзвоником. Можливо, настав час назавжди припинити проходити принизливий кастинг на роль у чиємусь житті. Особливо тоді, коли тебе навіть не пускають на сцену.
Того дня, одразу після обіду, я зробила вибір, який назавжди і безповоротно змінив ландшафт нашої родини. Я не збиралася влаштовувати істерик чи підвищувати голос. Я не збиралася принижуватися, благати про справедливість чи зі сльозами доводити свою материнську правоту. Я збиралася зробити щось набагато більш категоричне і вагоме. Я збиралася діяти.
Після завершення робочого дня я не поїхала звичним маршрутом додому в Ірпінь. Натомість я сіла за кермо і впевнено вирушила до центрального відділення “НацПромБанку”, що розташовувалося за кілька кварталів від нашого офісу. Пан Олексій, керівник цього відділення, роками був моїм незмінним, надійним фінансовим радником. Він допомагав мені з усім: від відкриття перших скромних депозитів на навчання дітей до скрупульозного управління моїми невеликими пенсійними заощадженнями. Він, як і завжди, зустрів мене теплою, професійною усмішкою.
— Пані Мельник, щиро радий вас бачити.
Він швидко підвівся зі свого шкіряного крісла і міцно, по-діловому потис мені руку.
— Чим можу допомогти вам сьогодні?
Я повільно опустилася в м’яке крісло навпроти його масивного столу кольору червоного дерева і акуратно поставила сумку на підлогу. Мій голос, коли я нарешті заговорила, лунав рівно, можливо, навіть занадто спокійно для такої ситуації.
— Мені потрібно терміново зупинити банківський переказ.
Пан Олексій здивовано кліпнув очима, його густі брови злегка насупилися.
— Той, що був запланований для комплексу “Кришталеве озеро” в Карпатах?
— Так, саме його.
Пан Олексій на мить завагався, швидко натискаючи кілька клавіш на своїй клавіатурі.
— Може бути нарахована комісія за скасування, все залежить від термінів… Але чи можу я, як ваш радник, запитати про причину таких раптових змін?
— Обставини докорінно змінилися, — сухо відповіла я, не маючи жодного наміру вдаватися в болючі подробиці.
Його очі уважно пробіглися по монітору.
— Що ж, можу сказати, що вам неабияк пощастило. Переказ ще не був остаточно оброблений системою. Ви встигли буквально в останню мить.
Він зробив коротку паузу, і його серйозний погляд зустрівся з моїм.
— Ви абсолютно впевнені у своєму рішенні, пані Мельник? Десять тисяч доларів — це дуже значна сума.
Я повільно кивнула, відчуваючи, як кожну клітинку мого тіла охоплює глибока, непохитна рішучість.
— Я впевнена.
Десять тисяч доларів. Це був той самий другий транш, який я планувала надіслати незабаром, на додаток до тих десяти тисяч, які вже безповоротно віддала їй. Двадцять тисяч доларів загалом. Величезні гроші для весілля, на якому мене визнали недостойною бути присутньою особисто.