Того вечора, коли я повільно заїжджала на свою під’їзну доріжку, небо над Ірпенем вже встигло вицвісти до глибоких, оксамитових фіолетових сутінків. Автоматичний ліхтар над ґанком звично спалахнув м’яким жовтим світлом, розрізаючи густу темряву. Мій дім виглядав безтурботним, мовчазним і неймовірно спокійним. Але цього разу на моїх сходах хтось нерухомо сидів. Коли я під’їхала ближче і вимкнула двигун, яскраве світло автомобільних фар вихопило з темряви до болю знайоме обличчя.
Це була Катя.
Вона поспіхом підвелася з холодних сходинок, нервово обсмикуючи краї свого тонкого осіннього пальта. Катя була нерозлучною, найвідданішою подругою моєї Юлі ще з п’ятого класу школи. Протягом багатьох років вона залишалася постійним, майже рідним гостем у моєму домі. Такою собі другою донькою, чия галаслива присутність наповнювала наші вихідні солодким ароматом свіжоспеченого печива та безтурботними звуками нічного дівочого хіхікання. Я не бачила її наживо вже кілька довгих років.
— Пані Світлано, — тихо, майже пошепки промовила вона, кліпаючи від яскравого світла. — Мені так незручно і так шкода, що я ось так заявляюся до вас без жодного попередження.
— Все гаразд, Катю, — спокійно відповіла я, дістаючи ключі і відмикаючи масивні вхідні двері. — Заходь до хати. Хочеш гарячого чаю?
Вона нерішуче пішла за мною у знайоме, обволікаюче тепло моєї кухні. Її очі швидко бігали по кімнаті, ніби вона наново знайомилася зі старими, добрими привидами їхнього з Юлею спільного минулого. Я мовчки наповнила водою улюблений чайник, поставила його на плиту і стала терпляче чекати, спершись спиною на кухонну шафку.
— Це Юля тебе прислала сюди? — зрештою порушила я пронизливу тишу прямим запитанням.
Вона відповіла далеко не одразу, нервово переминаючись з ноги на ногу.
— Вона абсолютно розбита, — нарешті видихнула Катя, опускаючи погляд. — Вони назавжди втратили ту розкішну локацію в Карпатах. Флорист скасував їхнє замовлення через брак коштів. А батьки Дениса тепер взагалі погрожують повністю скасувати це весілля.
Я продовжувала мовчати, акуратно ставлячи два знайомі керамічні горнятка на прохолодну гранітну стільницю.
— Вона в суцільній паніці, — палко і з неприхованим відчаєм продовжила дівчина. — Вона чудово розуміє, що сильно налажала і перетнула межу. Вона просто не уявляє, як тепер усе це можна виправити.
— І саме тому ти зараз тут? Щоб спробувати виправити це замість неї?
Катя повільно, надзвичайно сумно похитала головою.
— Ні. Я приїхала сюди лише для того, щоб запитати… чи є у світі хоч щось, що вона могла б сьогодні сказати або зробити, аби ви змінили своє рішення?
Я зробила довгу паузу, вслухаючись у те, як чайник на плиті починає тихо і розмірено насвистувати свою мелодію. Чи було таке слово? Чи міг би будь-який набір звуків, хоч би якими розкаяними і слізливими вони здавалися, назавжди стерти ту крижану, розважливу жорстокість її ранкового листа? Чи могло б будь-яке вибачення скасувати те нищівне відчуття, коли тебе безжально відсувають на роль дистанційного, німого глядача? Коли ти стаєш просто зручним фінансовим ресурсом, чия присутність у родині є суто умовною і залежить від банківських переказів? Я уважно подивилася на Катю. На її обличчі все ще жеврів той наївний, щирий оптимізм молодості.
— Ні, — тихо, але надзвичайно твердо сказала я. — Такого немає.