Але дива не сталося. Вже наступного дня, ближче до вечора, його улюблена, найрідніша у світі Марічка тихо пішла з життя. Підступна хвороба спалила її зсередини за лічені дні, не залишивши жодного шансу. Тарас просто не міг пробачити собі, що не вберіг свою кохану дружину, свою ненаглядну половинку. Йому було фізично нестерпно навіть уявити своє подальше життя у порожній хаті без її теплої усмішки та лагідного голосу.
Похорон минув для нього як у густому, непроглядному тумані. Все навколо здавалося нереальним, ніби цей страшний сон відбувався не з ним. З міста терміново приїхали діти. Вони не відходили від батька ні на крок, весь час намагалися бути поруч, обіймали його, підтримуючи у ці найтемніші хвилини їхнього життя. Зібралося ледь не все село: сусіди, знайомі, ті, кому Марічка колись допомогла словом чи ділом, прийшли провести її в останню путь.
Коли родина повернулася з цвинтаря додому, слідом за ними у відчинені двері хати непомітно, ніби тінь, зайшла абсолютно біла, дуже доглянута кішка. Вона граціозно всілася неподалік від порога, склала пухнастий хвостик і уважно, наче розуміючи все, що відбувається, спостерігала за людьми. Родичі та сусіди почали звертати на неї увагу й здивовано перепитувати одне одного: «А чия це може бути? Звідки вона взялася?». У селі такої білосніжної породистої кішки ніхто раніше не бачив.
Тарас, перебуваючи в стані глибокого смутку, обережно взяв тваринку на руки й поніс до виходу, щоб випустити на подвір’я. Але раптом, просто у своїй голові, він чітко почув тихий, але такий ясний і рідний голос своєї Марічки, ніби вона шепотіла йому прямо на вухо:
— Тарасику, залиш її! Я ж тобі обіцяла, що завжди буду поруч.
Він завмер на місці, мов укопаний, тримаючи білу кішку на витягнутих руках. Тарас повільно підняв погляд і подивився тварині в очі. Його серце тьохнуло: вони були напрочуд блакитними, глибокими й чистими, як безхмарне небо ясного дня. Чоловік відчув щось неймовірно знайоме, щось тепле, всеосяжне і до болю рідне, що випромінював цей пильний погляд.
Це були її очі. Очі його коханої Марічки. Тоді він повільно, тремтячими руками притиснув кішку до своїх грудей і, відчувши цілюще тепло її м’якої шерсті, повернувся з нею до кімнати.
— Тату, ти що? Збираєшся залишити її в нас? — тихо запитала донька Настя, з подивом і співчуттям спостерігаючи за батьком, який ніжно гладив знайду.
— Вона сама до нас прийшла… Нехай тепер живе зі мною, — ледь чутно відповів Тарас, не відриваючи погляду від блакитних очей тваринки.
Із цієї самої миті змучена душа Тараса почала потроху заспокоюватися. Після того, як минули поминальні дні й діти роз’їхалися назад на навчання, чоловік залишився у великій хаті сам на сам із новою співмешканкою. І все частіше односельці могли побачити, як він сидить на ґанку, а на його колінах муркоче біла пухнаста грудочка. Ця ніжна кішечка стала його єдиною тихою супутницею. Вона наповнювала спорожнілий дім своїм теплим присутністю, щодня нагадуючи про ту єдину жінку, яка обіцяла завжди бути поруч і дотримала свого слова.