Вона швидко скинула халат і побігла у воду. Трохи попірнала, поплавала на мілині, геть не звертаючи уваги на холодні краплі дощу та вітер, який вже дихав справжньою осінньою прохолодою.
Тарас із великим занепокоєнням спостерігав за дружиною з берега і, зрештою, не витримав:
— Машо, досить! Пора збиратися, скоро наш потяг. Виходь із води зараз же!
Коли жінка нарешті вибралася на берег, було видно, що вона ґрунтовно змерзла: губи посиніли, а тіло вкрилося “гусячою шкірою”. Тарас, напівжартома-напівсерйозно, лише зітхнув: «Ти сьогодні гірша за неслухняну дитину».
Він швидко схопив великий рушник, ретельно розтер її плечі та спину, намагаючись зігріти, а потім вони поспішили до свого номера на базі відпочинку, сміючись і тремтячи від холоду. За кілька годин вони вже сиділи в купе поїзда «Одеса-Київ», і попереду на них чекала довга дорога додому.
Але тієї ж ночі в потязі Марічка відчула себе вкрай зле — у неї різко піднялася висока температура, почало морозити. На щастя, у сусідки по купе знайшлися в аптечці сильні жарознижувальні пігулки, і до ранку жар вдалося хоч трохи збити. Однак, коли подружжя нарешті переступило поріг рідної хати, стан дружини почав стрімко погіршуватися.
Тарас, не роздумуючи ні хвилини, завів машину і повіз її до районної лікарні. Після огляду та рентгену лікарі відразу поставили невтішний діагноз — тяжке двобічне запалення легень. Марічку негайно госпіталізували в стаціонар, але сухий кашель ставав усе сильнішим, а температуру ніяк не вдавалося стабілізувати.
Наступного дня Тарас прийшов провідати дружину в палату інтненсивної терапії. Він сидів поруч, тримаючи її гарячу, ослаблу руку у своїх великих долонях. Марічка, мабуть, зібравши останні сили, подивилася на нього своїми бездонними блакитними очима і тихо, ледь помітно ворушачи пересохлими губами, заговорила:
— Тарасику, коханий… У дитинстві я вже хворіла на тяжке запалення легень, — почала вона, з великими труднощами підбираючи слова, перериваючись на важке дихання. — Це сталося тієї зими, коли я провалилася під тонку кригу на нашій місцевій річці. Тоді баба Надія мене дивом виходила своїми травами й молитвами. Тепер, напевно, та стара, глибока хвороба знову далася взнаки, знайшла слабке місце. Я хочу сказати тобі дещо дуже важливе, мій рідний. Будь ласка, не перебивай. Просто вислухай мене уважно, бо мені й так нелегко говорити.
Вона ненадовго замовкла, прикрила очі, потім глибоко зітхнула і продовжила тремтячим голосом:
— Скоріш за все, я цього не переживу. Але ти не повинен занадто довго побиватися за мною. Тільки не впадай у відчай і не опускай рук. Пам’ятай про наших дітей: про Настуню, Юрка та Михайлика. Тільки ти тепер зможеш підтримати їх у цьому житті, стати їм надійною опорою. Їм потрібне твоє світло і твоя батьківська сила. А я… я завжди буду поруч із вами. Навіть якщо не фізично, я оберігатиму вас. І знаєш… дякую тобі за море, мій єдиний. Я була такою безмежно щасливою, що ми туди поїхали і я побачила цю красу.
Тарас спалахнув, не в змозі стримати сліз та емоцій, які розривали його серце на шматки:
— Та хай би воно було прокляте, те море! Краще б ми туди й не їздили зовсім, сиділи б удома! Ні, я не хочу цього слухати! І не смій заздалегідь говорити такі дурниці. Тебе обов’язково вилікують, лікарі роблять усе можливе! Все буде добре, чуєш, Марічко? Ми ще стільки всього не встигли!