Сергій лише тепло посміхнувся своєму маленькому крилатому знайомому.
— У Соні тут, виявляється, є справжній друг! — помітила Віра, щиро радіючи такому диву.
— Саме завдяки цьому маленькому другу я тоді і зміг вчасно знайти її! — з вдячністю відповів Сергій, дістаючи з багажника машини гарну, щойно збиту дерев’яну годівницю, яку він змайстрував спеціально для Василька та його пернатої родини.
— До речі, мені вчора зателефонувала колишня господиня Соні, Олена, — раптом сказав Сергій, вішаючи годівницю на гілку яблуні. — Вона питала, як у кішки справи. Виявляється, її чоловік Павло жорстоко обдурив її, сказавши, що віддав Соню на перетримку якимось хорошим друзям, поки вона лежала в лікарні. Вона дізналася правду зовсім випадково, від знайомих, які купували у нього дачу.
Вона зі сльозами попросила дозволу хоча б зрідка телефонувати і цікавитися життям своєї колишньої улюблениці. Віра розуміюче кивнула, не зводячи свого пильного, сповненого любові погляду з Соні. Кішка виглядала абсолютно щасливою, і це неймовірне щастя миттєво передавалося її новим, справжнім господарям.
Вона радісно і безтурботно бігала по смарагдовій, залитій сонцем зеленій галявині, постійно намагаючись не випускати з поля зору свого Сергія. Він був її єдиним справжнім рятівником, людиною з найбільшим і найдобрішим серцем, який вчасно простягнув їй міцну руку допомоги в найтяжчу хвилину. Від того знаменного дня її життя знову було наповнене світлом, безмежним щастям і домашнім теплом.
Вона більше ніколи не чула на свою адресу жодного грубого слова чи роздратованого крику. У її житті залишилися тільки щира любов, ласка і постійна турбота від своїх нових господарів, які назавжди стали для неї найсправжнішою, найріднішою родиною.