Того ж ранку доктор Макаренко скликав екстрену нараду керівництва центру в головному корпусі. Факти були жорстокими і незаперечними: Вуглик відмовлявся від їжі вже майже тиждень. Втрата ваги стала критичною. Аналізи крові кричали про сильне зневоднення та катастрофічний дефіцит поживних речовин. Крапельниці з фізрозчином і глюкозою, які йому ставили, лише підтримували іскру життя, але не могли нескінченно замінювати повноцінне харчування.
У кабінеті запанувала важка тиша, коли Андрій поклав на стіл роздруківки медичних карток. Усі присутні за роки роботи бачили тварин у жахливих станах, але історія Вуглика розбивала серце по-особливому. Можливо, через те, що він був ще зовсім крихіткою. Можливо, через те, що в його абсолютній відмові боротися відчувався якийсь дорослий, неймовірно глибокий смуток. Десь у своїй маленькій свідомості він продовжував кликати маму, яка вже ніколи не прийде на допомогу.
Марина, керівниця операційного відділу притулку, наважилася озвучити те, про що думали всі, але боялися сказати вголос:
— Андрію… У випадках, коли тварина повністю втрачає жагу до життя, коли її фізичні та моральні страждання переважують будь-яку надію на одужання… Можливо, найгуманнішим рішенням буде відпустити його. Без болю.
Це було рішення, яке в центрі ніколи не приймали легковажно. Але іноді це залишалося єдиним чесним виходом, коли якість життя неможливо було повернути.
Проте доктор Макаренко відчув, що просто не може змиритися з цим. Щось у Вуглику не давало йому спокою. Якесь глибоке, інстинктивне відчуття підказувало: попри всі невтішні прогнози, десь глибоко під шарами болю та темряви в цьому маленькому тілі ще жевріє життя. Андрій пам’ятав, як сильно і ритмічно билося крихітне серце під час огляду. Він бачив, як маленькі вушка ведмежати злегка поверталися, коли певні звуки привертали його увагу.
Там був розум. Там було усвідомлення. Хай і поховане під тоннами горя.
— Дайте мені час, — твердо сказав Андрій, дивлячись в очі колегам. — Лише два тижні. Я хочу спробувати нетрадиційні підходи. Те, чого не пишуть у жодному ветеринарному підручнику.
Команда вагалася. Всі переживали, що це лише безглуздо затягне страждання малюка. Але бездоганна репутація доктора Макаренка та десятки витягнутих з того світу тварин зробили свою справу — він отримав ту відстрочку, про яку просив.
Вони дали Вуглику ще 14 днів. З умовою фіксувати кожну спробу лікування для подальшого аналізу.
Коли нарада завершилася і працівники розійшлися по своїх ділянках, Андрій залишився в кабінеті сам. Він довго дивився у вікно, туди, де виднівся дах карантинного боксу. Він виграв час, але гадки не мав, як саме його використати.
Проте глибоко в душі лікар знав одне: історія цього карпатського ведмежати не повинна закінчитися так трагічно.