6:30 ранку. Назар рухався по гаражу з ритуальною повільністю, прибираючи сліди своєї нічної битви з металом. Інструменти лягли на свої законні місця. Металева стружка була зметена, браковані деталі складені в кутку.
Він працював методично, точно так само, як колись чистив свою табельну зброю після патрулювання. У цьому була якась своя медитація, яка допомагала приборкати тривогу, що розпирала груди, наче скороварку під тиском. Він підійшов до іржавого умивальника і почав відмивати руки від мазуту, металевого пилу та залишків епоксидної смоли. Вода спочатку текла чорна, потім сіра, і нарешті — прозора.
Він подивився на себе в тріснуте дзеркало. Звідти на нього дивився чоловік, який виглядав на десять років старшим, ніж учора вранці. Виснажений, наляканий, але сповнений непохитної рішучості.
Він переодягнувся в чисту футболку — найпристойніше, що зміг знайти у своїй шафці. Хоча це не мало жодного значення. Жнець та його люди приїдуть сюди не для того, щоб оцінювати його гардероб. Вони приїдуть судити його роботу. Вирішувати, хто він: чудотворець чи нахабний аферист, який заслуговує на суворе покарання за законами вулиць.
«Я ризикував і раніше, — думав Назар, сидячи на табуреті поруч із готовим візком. — В армії я ставив власне життя на кін частіше, ніж міг згадати». “Довіряй своєму чуттю”, — казав командир. “Твоє чуття знає речі, до яких твій мозок ще не додумався”.
Але це було інше. Це була ставка на чуже життя. Якщо він помилився, Софія страждатиме. Вона проведе наступні роки в муках, але тепер ще й знатиме, що хтось спробував їй допомогти і зазнав краху. Це знищить ту крихту надії, яка в неї ще залишалася. А щодо нього… байкери не залишать від нього мокрого місця.
Ворота гаража були відчинені навстіж, впускаючи прохолодне ранкове повітря. Десь неподалік на парканчику заспівали птахи. Загавкав чийсь собака. Звичайні ранкові звуки спального району. Усе було таким мирним і буденним.
А потім, розрізаючи цей спокій, мов ніж шовкову тканину, Назар почув його. Гуркіт.
Спочатку віддалений. Його легко було сплутати з громом або гулом вантажівок на естакаді. Але Назар знав правду. Він чекав на цей звук. І боявся його.
Гуркіт наростав, і пульс Назара прискорився, попри всі спроби зберегти спокій. Почалося. Мить істини. Він залишився сидіти на табуреті, поклавши руку на підлокітник візка, і чекав, поки дев’яносто п’ять «Сталевих Воронів» вирішать його долю.
Перший важкий мотоцикл вивернув з-за рогу, зблиснувши хромом у вранішньому сонці. Потім другий. Потім ще п’ять. Десять. Назар перестав рахувати на третьому десятку, бо це вже не мало сенсу. Вони все прибували. Нескінченний потік чорної сталі та шкіри. Кожен байк — це брат у клубі. Кожен вершник — той, хто без вагань виконає будь-який наказ свого віцепрезидента.
Вони заповнили вулицю. Парковку перед СТО. Пустирі по обидва боки гаража. Дев’яносто п’ять мотоциклів вишикувалися в ідеальну формацію, що вражала своєю мілітарною точністю.
Звук десятків працюючих двигунів став майже відчутним на дотик. Назар відчував цю вібрацію ребрами. Від неї тремтіли стіни, а десь за три квартали завили сигналізації на припаркованих авто.
А потім, один за одним, двигуни заглухли. І тиша, яка впала на промзону, виявилася куди страшнішою за цей рев.
Куди б Назар не глянув — скрізь були чоловіки в шкіряних жилетах. Суворі обличчя, бороди, темні окуляри. Вони не проявляли відкритої агресії, але від них віяло абсолютною, беззаперечною загрозою. Це були люди, які самі встановлювали правила гри. І зараз уся їхня увага була прикута виключно до Назара.
Віктор зійшов зі свого байка підкреслено повільно. Його брати розступилися, утворюючи живий коридор. Море шкіри та хрому розкрилося, пропускаючи свого лідера.
Жнець зупинився за три метри від відчинених воріт гаража. Його обличчя залишалося кам’яним, нечитабельним. Тиша розтягнулася, натягнута, мов гіратурна струна, готова лопнути будь-якої миті.
Нарешті Віктор розімкнув губи:
— Де він?
Назар спокійно вказав рукою на інвалідний візок поруч із собою, і його голос пролунав набагато впевненіше, ніж він почувався насправді:
— Я дотримав свого слова.
Віктор рушив уперед, і його брати потекли слідом, наче темна хвиля. Вони щільним кільцем обступили перезібраний візок. Хтось опустився навпочіпки, щоб роздивитися шви ближче, інші стояли позаду, але дивилися так само пильно. Назар чув тихе перешіптування:
— Зовсім інший баланс…
— Легший. Набагато.
— Раму перекроїв. Ти бачив ці карбонові вставки? Чиста робота.
Ці чоловіки переговорювалися між собою низькими голосами — сухі технічні оцінки від людей, які на «ти» з механікою. Які одразу бачили, що тут змінилося щось фундаментальне. Жнець повільно обійшов візок по колу. Він тримав руки за спиною, нічого не торкаючись, але вивчав кожну деталь так, ніби від цього залежало життя.
Карбонові панелі. Змінена колісна база. Амортизатори у втулках. Нове, анатомічно правильне сидіння. Його перевірка тривала п’ять довгих хвилин, і Назар весь цей час майже не дихав.
Нарешті Віктор випростався і подивився прямо на Назара.
— Розповідай.
У Назара пересохло в горлі, але він почав пояснювати. Кожну модифікацію. Кожне рішення. Чому він зрізав титан. Чому подовжив базу. Він говорив простою мовою, виявляючи повагу до їхнього розуму, але не вдаючись у зайвий медичний пафос. Ці чоловіки не мали наукових ступенів з інженерії, але вони розуміли машини. Вони розуміли, що функція завжди важливіша за форму.
Дехто з байкерів схвально кивав, коли Назар пояснював перерозподіл ваги. Інші ставили короткі запитання про пружини амортизаторів — і ці питання доводили, що вони дійсно слухають. Кілька людей залишалися з кам’яними обличчями, приберігаючи свій вердикт до моменту, поки не побачать результат у дії.
Жнець не перебивав. Не ставив запитань. Просто стояв і вбирав кожне слово. Його сірі очі за темними лінзами оцінювали не лише візок, а й самого Назара. Шукали брехню. Невпевненість. Будь-яку ознаку того, що цей майстер намагається впарити їм красиву казку.
Коли Назар закінчив, тиша повернулася. Віктор ще раз подивився на візок. Потім перевів погляд на Назара, і вага цього погляду була ледь не фізичною.
Повільним, ледь помітним рухом Жнець стягнув окуляри. І Назар побачив, що його очі блищать. Він не плакав, ні. Але це був той самий вологий блиск емоцій, які сильна людина ледь утримує під контролем.
— Соля в бусі, — сказав Віктор, і його голос звучав хрипкіше, ніж зазвичай. — Зараз ми й побачимо, хто ти. Геній чи труп.