Дарина Шевченко завмерла у високих аркових дверях вітальні розкішного маєтку в Конча-Заспі. Її погляд повільно ковзав по кімнаті, яка зараз нагадувала справжнє поле домашньої битви. Елегантний простір, що ще вранці міг би прикрасити обкладинку журналу про елітний дизайн інтер’єрів, перетворився на зону абсолютного хаосу.
Яскрава гуаш жорстокими, криваво-червоними та синіми дугами розбризкалася по ідеально білих стінах. Дорогі італійські меблі були перекинуті догори дриґом. А в повітрі, наче химерний снігопад посеред ранньої осені, кружляли тисячі дрібних пір’їнок зі розірваних шовкових дизайнерських подушок.
Але Дарину зупинив не сам масштаб руйнувань. Її прикував до місця той нестерпний, не прикритий жодними масками біль, який палахкотів в очах трьох шестирічних хлопчиків, що стояли посеред цього погрому.
— Ти не змусиш нас полюбити тебе! — несамовито закричав Артем, найстарший із трійнят.
Його дзвінкий дитячий голос розірвав тишу кімнати. З усієї сили він жбурнув важку металеву колекційну машинку просто під ноги Дарині.
— Ми не хочемо ще одну няню! Ми хочемо нашу маму!
За його спиною, немов вірні солдати перед останнім, найважчим боєм, стояли його брати — Денис та Богдан. Їхні маленькі обличчя були перемазані сумішшю фарби, поту та висохлих сліз. Дитячі груди важко здіймалися від пережитої істерики. Ці троє маленьких хлопчиків усього за пів року успішно вижили з дому сімнадцять професійних нянь. Судячи з їхніх напружених, войовничих поз, вони були абсолютно готові зробити Дарину вісімнадцятою.
Проте, дивлячись на цих згорьованих дітей, Дарина не бачила “маленьких монстрів” чи “некерованих чортенят”, про яких її так наполегливо попереджали в агентстві. Вона бачила лише трьох переляканих хлопчиків, які тонули в бездонному морі власного горя. Вони просто відчайдушно намагалися захистити себе від ризику бути покинутими знову.
— Я знаю, що ви дуже сумуєте за мамою, — тихо, але напрочуд спокійно промовила Дарина.
Її голос звучав як теплий плед посеред холодної кімнати. Вона обережно переступила через уламки пластикових іграшок, розкиданих по дорогому дубовому паркету, повністю ігноруючи безлад.
— І я прийшла сюди не для того, щоб замінити її. Я тут, тому що, здається, вам потрібен хтось, хто точно знає, як це — коли весь твій світ розлітається на дрібні шматочки.
Хлопчики миттєво припинили жбурляти речі. Вони завмерли, ошелешені її лагідним тоном. Жодна няня раніше не розмовляла з ними так; зазвичай у хід йшли крики, погрози батьком, читання моралей або ж панічна втеча з маєтку. Артем дивився на неї, примруживши очі з глибокою, зовсім не дитячою підозрою.
— Ви нічого про нас не знаєте, — кинув він виклик, хоча в його голосі вже не було попередньої отрути.
Дарина повільно опустилася навколішки, щоб бути на одному рівні з їхніми очима. Вона зовсім не зважала на розлиту по підлозі фарбу, яка безжально бруднила її охайну сукню.
— Твоя правда, я ще не знаю про вас усього, — чесно визнала вона. — Але я знаю, що вам страшно. Я знаю, що ви дуже злі на весь світ. І я точно знаю: ви думаєте, що якщо будете поводитися зі мною достатньо погано, я просто зберу речі й піду. Так само як і всі інші до мене.
Троє братів обмінялися швидкими, розгубленими поглядами. Вони явно не очікували, що ця незнайома жінка так легко прочитає їхні думки.
— Але знаєте що? — продовжила Дарина, даруючи їм ледь помітну, сумну усмішку. — Я нікуди не піду. І до кінця сьогоднішнього дня я покажу вам дещо таке, що змінить усе.
Очі Артема звузилися ще більше, він намагався знайти підступ.
— Що саме?
Дарина підвелася, легким рухом змахнувши білу пір’їнку зі свого плеча.
— Я покажу вам, що це абсолютно нормально — дозволити комусь новому піклуватися про вас. Навіть тоді, коли ваше серце розбите на друзки.
Саме в цей момент із коридору почулися важкі, ритмічні кроки. Дитячі обличчя миттєво зблідли від страху.
— Він іде, — прошепотів Денис, задкуючи до стіни. — Тато буде такий злий через цей безлад…
Те, що сталося далі, шокувало всіх у цьому величезному будинку. Включаючи чоловіка, який останні пів року жив із непохитним переконанням, що до його синів неможливо достукатися. Але щоб зрозуміти всю вагу цього моменту, потрібно повернутися трохи назад і поглянути на самого батька.
Пів року тому, Максим Терещенко сидів у своєму кутовому кабінеті на сорок п’ятому поверсі головного офісу “Терещенко Девелопмент” у центрі Києва. Він порожнім поглядом дивився на екран смартфона, який розривався від дзвінків уже втретє за ранок. З неприємним відчуттям у грудях він розумів: це або його особиста асистентка з черговою кризою навколо нянь, або дзвінок із приватної гімназії, де навчалися хлопці. Він мав рацію — сталося і те, й інше.
— Максиме Вікторовичу, — напружено промовила асистентка Христина, щойно він підняв слухавку. Її голос тремтів від стресу. — У мене для вас погані новини. І ще гірші новини.
Максим потер скроні. Знайомий пульсуючий біль знову почав здавлювати голову лещатами.
— Давай спочатку погані.
— Телефонували з гімназії “Ерудит”, — відзвітувала Христина. — Хлопці влаштували масштабну битву їжею в їдальні, зачинили свою класну керівницю в підсобці зі швабрами, а потім відмовилися вилізати з ігрового тунелю на майданчику, коли почався урок.
Максим важко зітхнув. Здавалося, ніби вага всього світу впала йому на плечі.
— А найгірші?
— Няня номер сімнадцять щойно звільнилася, — голос Христини впав до шепоту. — Антоніна Петрівна залишила ключі на столі. Вона сказала, цитую: “У цих дітей вселилися біси, і ніякі мільйони не варті того, щоб я ризикувала своєю нервовою системою”.