Поки вони йшли довгим коридором до кабінету, Максим звернув увагу на одну дивну деталь. Дарина зовсім не роздивлялася елітні інтер’єри, дорогі картини чи кришталеві люстри, як це робили інші. Її погляд затримувався виключно на сімейних фотографіях, що висіли на стінах. Вона дивилася на щасливі обличчя Софії та маленьких хлопчиків із непідробним сумом в очах.
— Розкажіть про себе, Дарино, — запропонував Максим, коли вони сіли.
Дарина зробила глибокий вдих, збираючись із думками.
— Максиме Вікторовичу, я буду з вами відвертою. У мене немає європейських дипломів із дитячої психології. Я не закінчувала престижних курсів раннього розвитку. Але в мене є вісім років практичного досвіду роботи з дітьми… і дитинство, яке назавжди навчило мене, що саме відчуває людина, коли її світ несподівано розлітається на друзки.
Максим був відверто здивований такою прямотою.
— Що ви маєте на увазі?
— Мої батьки загинули, коли мені було сім, — спокійно, але з легким тремтінням у голосі пояснила вона. — Решту свого дитинства я провела в інтернатах та прийомних сім’ях, постійно переїжджаючи з місця на місце. Я дуже добре знаю, як це — до нестями боятися, що кожен, кого ти любиш, обов’язково тебе покине. Я знаю, як це — навмисно відштовхувати від себе людей, робити їм боляче, просто тому, що так легше, ніж чекати, поки вони зрадять тебе першими.
Дарина трохи подалася вперед, дивлячись йому просто у вічі.
— Максиме Вікторовичу, я читала про трагедію вашої родини. Моє серце розривається від того, через що доводиться проходити вам і вашим синам. Ваші хлопчики — не погані чи зіпсовані діти. Вони — діти, які розбиті горем. А дитяче горе найчастіше маскується під агресію, злість та непокору.
Вперше за багато місяців після смерті Софії Максим відчув щось, що здавалося давно втраченим: надію.
— Усі попередні няні в один голос стверджували, що мої сини абсолютно некеровані. Вони ламають усе на своєму шляху.
— Це лише тому, що ті жінки намагалися ними “керувати”, замість того, щоб спробувати їх зрозуміти, — лагідно відповіла Дарина. — Ваші сини не намагаються бути складними чи злими. Вони просто намагаються вижити.
Максим уважно дивився на цю дивовижну жінку, яка, здавалося, бачила в його дітях живих людей з пораненими душами, а не чергову проблему, яку треба усунути.
— Але я мушу вас попередити, — тихо сказав він. — Мої сини вижили звідси сімнадцять нянь за пів року. Вони можуть бути дуже руйнівними.
Дарина тепло, щиро усміхнулася.
— Максиме Вікторовичу, я працювала з дітьми з сиротинців, які підпалювали свої кімнати, бо панічно боялися, що їм знову зроблять боляче. Я працювала з підлітками, які трощили все, до чого торкалися, бо самі почувалися розтрощеними зсередини. Руйнування — це просто сильний біль, якому більше нікуди вийти.
Максим відчув, як клубок у горлі заважає йому дихати.
— Коли ви зможете почати? — єдине, що зміг вимовити він.
Наступного ранку Дарина стояла на порозі маєтку Терещенків рівно о сьомій. У руках вона тримала великий термос із гарячою фільтр-кавою та паперовий пакет, з якого неймовірно пахло свіжоспеченими домашніми рогаликами з вишнею. Вона знала: перше враження має вирішальне значення, особливо для дітей, які звикли нікому не довіряти. Максим відчинив двері. У пом’ятій сорочці, з темними колами під очима, він мав вигляд людини, яка не спала кілька тижнів.
— Хлопці ще сплять, але скоро прокинуться, — сказав він, втомлено потираючи обличчя. — Ви точно впевнені, що готові до цього?
Дарина мовчки простягнула йому термос.
— Подумала, що вам зараз не завадить справді міцна кава. І знаєте, Максиме Вікторовичу… Хочу, щоб ви почули це просто зараз: що б не сталося сьогодні, я не здамся і не відмовлюся від ваших синів.
Максим був зворушений цим простим, але таким людяним жестом. Коли востаннє хтось взагалі турбувався про нього самого, а не вимагав підвищення зарплати?
— Дякую вам, Дарино. Це дуже чуйно з вашого боку.
Рівно о пів на восьму тишу будинку розірвав тупіт маленьких ніжок на другому поверсі, за яким пролунали гучні крики та звук чогось розбитого.
— Почалося. Вони прокинулися, — з гіркою усмішкою констатував Максим.
Дарина пішла на звук і опинилася на просторій дизайнерській кухні. Те, що вона там побачила, нагадувало епічну кулінарну битву. Троє абсолютно однакових хлопчиків із темним волоссям і пронизливо блакитними очима влаштували справжню війну. Замість зброї вони використовували згущене молоко та вишневе варення. Кухонний острівець потопав у липкій калюжі, а Богдан стояв ногами на дорогому барному стільці, готуючись вилити на братів цілий пакет апельсинового соку.
— Війна їжею! — переможно заволав один із близнюків, щойно помітив Дарину у дверях.
Але замість того, щоб почервоніти від люті, почати кричати чи кликати батька, Дарина зробила те, чого вони очікували найменше. Вона щиро розсміялася.
— Ого! — захоплено вигукнула вона, спокійно заходячи в самий епіцентр хаосу. — Та ви справжні майстри безладу! Знімаю капелюха, вражає.