— Максиме, у нас серйозні проблеми, — різко, без жодних привітань почав Вадим. — Сьогодні о двадцятій нуль-нуль телеканал “Київ-Столиця” випускає скандальний сюжет про твою родину. Хтось із колишнього персоналу злив їм інформацію про масове звільнення нянь. Тепер вони ліплять із тебе образ безвідповідального олігарха, який не може дати раду власним дітям.
Максим відчув, як шлунок стискається в тугий вузол.
— Що конкретно вони кажуть?
— Заголовок кричить: “Діти-демони столичного забудовника вижили 17 нянь”. Вони записали інтерв’ю з трьома колишніми працівницями, і ті на камеру називають твоїх синів небезпечними та емоційно нестабільними.
Крізь прочинені двері кухні Максим бачив Дарину. Вона сиділа на підлозі поруч із його синами, і всі вони щиро сміялися з якогось жарту Богдана. Вперше за довгі місяці його діти мали вигляд абсолютно щасливих і спокійних.
— Вадиме, ми можемо заблокувати цей сюжет? Підключи всі зв’язки.
— Я вже намагаюся, але шансів мало, анонси крутять із самого ранку. Максиме, є ще дещо. Вони рознюхали, що ти вчора найняв нову няню. Найімовірніше, завтра журналісти візьмуться за неї.
Кров у жилах Максима похолола. Якщо медіа почнуть цькувати Дарину, розкопувати її минуле і нищити репутацію так само, як знищили приватність його родини, вона точно втече. І тоді серця його синів розіб’ються остаточно, цього разу — назавжди.
— Я мушу її попередити, — глухо сказав Максим і поклав слухавку.
Але коли він повернувся на кухню, сцена, яку він побачив, змусила його завмерти на місці. Дарина разом із трьома хлопчиками захоплено будувала щось із великих дерев’яних блоків конструктора. Брати, які ще вчора билися за кожну іграшку, зараз злагоджено співпрацювали, допомагаючи одне одному.
— Дивись, тату! — радісно вигукнув Богдан. — Ми будуємо великий замок для мами. Дарина каже, що мама дивиться на нас із неба, і ми хочемо зробити для неї щось дуже гарне.
Максим відчув, як на очі навертаються сльози, і швидко кліпнув, щоб їх сховати. Його сини не згадували Софію у світлому ключі від самого дня аварії. Згадки про неї викликали в них лише істерики або глуху агресію.
— Це неймовірно гарний замок, хлопці, — відповів Максим. Його голос зрадливо здригнувся.
Але Артем, напрочуд чутливий до настроїв батька, раптом спохмурнів і підвів на нього стурбований погляд.
— Тату, ти якийсь сумний. Це через Дарину? Вона теж від нас піде, як усі ті інші?
Максим подивився на дівчину. В її карих очах читалася тривога. Він знав, що мусить розповісти їй про новини, але його сковував тваринний страх, що після цієї розмови вона просто збере свої речі.
— Хлопці, — м’яко втрутилася Дарина, відчувши напругу в повітрі. — А давайте ви поки добудуєте вежу, а ми з вашим татом вийдемо на хвилинку у вітальню і поговоримо про дорослі справи?
Вони пройшли до просторої вітальні. Максим глибоко вдихнув, збираючись із духом.
— Дарино, я маю вам дещо розповісти. Сьогодні ввечері один із центральних каналів покаже сюжет про мою сім’ю. Вони збираються виставити моїх синів справжніми монстрами. І, знаючи наших журналістів, завтра вони відкриють полювання на вас.
Дарина мовчки слухала, поки Максим пояснював усі ризики для її репутації та можливий тиск із боку преси.
— Я зрозумію, якщо ви вирішите піти просто зараз, — з гіркотою в голосі підсумував він. — Я не маю права засуджувати вас за бажання захистити себе. Але я хочу, щоб ви знали: за один ранок ви зробили для моїх дітей більше, ніж усі спеціалісти за останні пів року.
Дарина довго мовчала, обмірковуючи почуте. Потім тихо запитала:
— Максиме Вікторовичу, можна одне питання?
— Звісно.
— Ви самі вірите в те, що ваші сини — монстри?
Максим аж відсахнувся від несподіванки.
— Звичайно, ні! Вони просто маленькі діти, яким нестерпно боляче без мами.
— Тоді яка різниця, що про них скажуть чужі люди з екрана телевізора? — спокійно парирувала Дарина. — Ви боїтеся, що це вплине на їхню школу чи майбутнє? Чи, можливо, це ідеальний шанс показати їм, що люди, які їх справді люблять, стоятимуть за них горою, попри всі плітки світу?
Вона підійшла до панорамного вікна і поглянула на осінній сад — те саме місце, де Софія колись гралася з малюками.
— Максиме Вікторовичу, мене засуджували все моє життя, — її голос став твердішим. — Дитячий будинок, відсутність підтримки, бракує престижних дипломів. Люди дивилися на мене і вирішували, що я нічого не варта. Але знайшлося кілька людей, які побачили крізь ці ярлики і повірили в мене. І саме вони змінили моє життя.