Наступного ранку телефон Максима розривався від дзвінків. Сюжет телеканалу “Київ-Столиця” за ніч став вірусним у соціальних мережах, і суспільна думка розділилася навпіл. Одні щиро співчували родині, яка втратила матір, інші ж безапеляційно таврували хлопців як розбещених мажорів, яким бракує “батьківського ременя”. Партнери по бізнесу обривали лінію, стурбовані тим, як цей медійний скандал вплине на акції “Терещенко Девелопмент”. Директор приватної гімназії дзвонив, щоб терміново призначити зустріч щодо “занепокоєння батьків інших учнів”. Але найстрашніший дзвінок пролунав ближче до обіду.
— Максиме Вікторовичу, вас турбує Служба у справах дітей, — офіційним, крижаним тоном промовила жінка на тому кінці дроту. — Мене звати Олена Вікторівна. Після вчорашнього сюжету ми отримали кілька анонімних скарг щодо умов виховання ваших синів. Нам необхідно провести перевірку та оцінити ситуацію в родині.
Максиму здалося, що земля йде з-під ніг. Якщо соціальна служба, спираючись на телевізійний наклеп, вирішить, що його сини некеровані, а він — недбалий батько, вони можуть ініціювати процес вилучення дітей. Поклавши слухавку, він на ватних ногах пішов на кухню.
Там він побачив Дарину, яка разом із хлопцями готувала сніданок. Усі четверо були одягнені в кумедні фартухи, їхні носи були перемазані борошном, і вони заливисто сміялися, намагаючись зліпити ідеально рівні українські сирники.
— Погані новини? — одразу запитала Дарина, щойно побачила його зблідле обличчя.
— Телефонували зі Служби у справах дітей. Вони хочуть прийти з перевіркою. Люди називають моїх синів небезпечними тільки через той однобокий сюжет…
Хлопчики миттю припинили сміятися. Їхні оченята знову наповнилися знайомим тваринним страхом.
— Тату, вони хочуть забрати нас у дитячий будинок? — тоненьким, тремтячим голоском запитав Богдан.
Максим упав навколішки просто на присипану борошном підлогу і міцно притиснув до себе всіх трьох синів.
— Я ніколи, чуєте, ніколи і нікому не дозволю забрати вас від мене. Ви — моє життя.
Але глибоко в душі Максим був наляканий до смерті. Що, якщо інспекторка повірить журналістам? Що, якщо їй здасться, що хлопцям буде краще в реабілітаційному центрі?
— Максиме Вікторовичу, — тихо, але дуже впевнено обізвалася Дарина. — Можна я дещо запропоную?
— Будь ласка. Що завгодно.
— Що, як ми запросимо цю інспекторку провести з нами не одну протокольну годину, а цілісінький день? Від самого ранку і до вечора. Нехай вона на власні очі побачить, якими насправді є ваші хлопчики. Як думаєте, вони погодяться?
Дарина тепло усміхнулася, витираючи борошно зі щічки Артема.
— Я впевнена: будь-яка людина, яка проведе хоча б день із Тьомою, Данею та Бодею, побачить те саме, що бачу я. Трьох неймовірних дітей, яким просто потрібні любов і трохи терпіння.
Через три дні Олена Вікторівна, старша інспекторка Служби у справах дітей, стояла на порозі маєтку. Це була сувора жінка в діловому костюмі, з текою документів у руках. Її погляд ясно говорив: вона очікує побачити хаос, крики та розпещених багатіїв. Але замість цього вона застала трьох хлопчиків, які старанно допомагали Дарині пакувати в красиві коробки щойно спечене домашнє вівсяне печиво.
— Доброго ранку, Олено Вікторівно, — привітно зустріла її Дарина. — Хлопці дуже чекали на вас, щоб показати, як починається наш день.
Інспекторка скептично підняла брову, спостерігаючи, як Артем обережно, щоб не пошкодити, перекладає печиво, а його брати зав’язують коробки стрічками.
— Ми напекли смаколиків для татових будівельників, — гордо пояснив Богдан, помітивши її погляд. — Дарина сказала, що коли люди важко працюють і будують будинки для інших, вони заслуговують на щось приємне і солодке.
— І ми зараз поїдемо з татом на будівництво, щоб роздати їх особисто! — додав Денис. — Хочемо сказати їм дякую.
Олена Вікторівна здивовано кліпнула.
— І це ті самі діти, яких у новинах назвали абсолютно некерованими?
— Олено Вікторівно, — м’яко сказала Дарина, ставлячи перед нею горнятко запашного чаю. — А ви б не хотіли почути історію з вуст самих хлопчиків?
Наступну годину Дарина обережно допомагала дітям розповісти про їхні справжні почуття. Про те, як сильно вони сумують за мамою. Про те, як панічно боялися, що кожна нова няня їх кине. І про те, чому вони так відчайдушно намагалися відштовхнути від себе весь світ.
— Ми не хотіли бути поганими, — щиро, дивлячись інспекторці просто в очі, сказав Артем. — Ми просто дуже боялися, що якщо полюбимо когось нового, ця людина теж зникне, як наша мама.
— Але Дарина пояснила, що плакати і сумувати — це нормально, — додав Денис. — Вона не змушує нас забути маму Софію. Вона допомагає нам згадувати про неї тільки хороше.