Тор заскавучав ще голосніше, несамовито тикаючись носом в Остапа, відмовляючись його відпускати. Оксана м’яко потягнула його за рукав. Остап відступив.
Тієї миті, коли ветеран перетнув поріг і важкі двері вольєра з брязкотом зачинилися, Тор змінився до невпізнання. Його вуха притиснулися до голови. Дихання перехопило. Очі стали абсолютно дикими.
А потім почався справжній зрив.
Тор кинувся на ґрати з жахливою силою. Він гарчав, гавкав і бився всім тілом об клітку так люто, що сталь дзвеніла в рамі. Кінологи кричали команди. Оксана з жахом прикрила рот рукою. Захарчук тихо вилаявся.
Тор не нападав. Він сумував єдиним відомим йому способом. Відчайдушно. Жорстоко. З розбитим серцем. Тому що його знову покинули. Його людина пішла.
Відлуння страждань і люті Тора все ще гуло в коридорах, коли раптом над головою пролунав пронизливий, різальний звук сирени, що перекрив усі інші звуки, мов зазубрений ніж.
Червоні аварійні лампи заблимали на бетонних стінах, заливаючи коридор пульсуючим, тривожним багрянцем.
Оксана різко обернулася, її очі розширилися від жаху:
— Що тепер?!
З кінця коридору примчав блідий як смерть кінолог.
— Задимлення в крилі В! У нас підтверджена пожежа! Всім негайно евакуюватися!
Хаос спалахнув миттєво. Він був неконтрольованим і всепоглинаючим. Кінологи кинулися до аварійних щитків, важкі протипожежні двері з гуркотом зачинилися на магнітні замки, а персонал метушився, намагаючись вивести розгублених, гавкаючих тварин подалі від небезпеки.
У коридор поповз запах диму. Він був їдким, різким і безпомилково впізнаваним. Це був смак паленого пластику, розпеченого металу і тваринного страху.
Оксана мертвою хваткою вчепилася в руку Остапа.
— Нам треба йти! Негайно! — крикнула вона, перекриваючи виття сирени.
Але Остап навіть не поворухнувся. Його голова різко повернулася в той бік, де знаходилося закрите крило, звідки вони щойно вийшли.
— Тор. Він там. У зоні пожежі.
— Двері заблокувалися автоматично! — закричав один із кінологів, заходячись кашлем, коли перші сірі щупальця диму просочилися в коридор. — Ми не зможемо до нього дістатися! Система наглухо герметизує те крило!
Від згадки імені собаки серце Остапа каменем упало кудись у шлунок. Він чітко уявив собі цю картину: Тор — зачинений у клітці, самотній, наляканий і знову покинутий усіма в темряві. Ця думка болісно, наче ножем, крутнула щось глибоко всередині ветерана.
Оксана знову спробувала потягнути його за собою, цього разу ще сильніше.
— Ходімо! Ми витягнемо його, щойно приїдуть пожежники! У них є майстер-ключі для розблокування системи!
— Щойно приїдуть?! — гаркнув Остап, різко скидаючи її руку. — У нього немає цього часу!
Ще один вибух струснув будівлю — глухий, важкий гуркіт — коли полум’я прорвалося крізь вентиляційну шахту над їхніми головами. Вогонь лизнув металеві перекриття, і нестерпна спека вдарила в обличчя фізичною хвилею.
— На вихід! — гаркав Захарчук, несамовито махаючи руками, направляючи персонал до евакуаційних дверей. — Усім покинути будівлю! Негайно! Це наказ!
Але Остап міцно вперся своєю тростиною в підлогу, ніби вкорінюючись проти течії людей, що бігли геть.
— Я його не покину.
Голос Оксани зірвався на істерику:
— Остапе, ви ж нічого не бачите! Ви миттєво заблукаєте в диму!
Він похитав головою. Його обличчя було непохитним, мов висіченим із граніту.
— Тор мене знайде.
Перш ніж Оксана встигла заперечити, перш ніж Захарчук зміг схопити його за куртку, Остап розвернувся спиною до рятівного виходу і побіг. Він кинувся прямо в густу, непроглядну стіну диму, керуючись лише власною пам’яттю, загостреними інстинктами та відчайдушною потребою не дозволити ще одному побратиму загинути на самоті.
— Остапе, стійте! — відчайдушно закричала Оксана.
Але він не зупинився. Він просто не міг.
Глибоко в будівлі, за важкими протипожежними дверима, Тор втрачав контроль. Густий дим стрімко заповнював вольєр, виїдаючи очі та обпалюючи горло. Пес із панічною силою кидався на ґрати, відчайдушно гавкаючи.
Бам. Бам.
Його кігті безпорадно шкребли по розпеченій сталі. Ніхто не йшов. Знову. Тільки не цього разу.
— Торе! — закричав Остап у темряву, відчуваючи, як дим уже обпікає легені.
Крізь ревіння полум’я і тріск падаючих уламків пролунав далекий гавкіт. Він був панічним, високим, але безпомилково впізнаваним.
Остап зафіксував цей звук. Він пішов на нього, крок за кроком, хаотично розмахуючи тростиною, щоб намацати перешкоди, яких не могли побачити його очі. Дим виїдав легені. Спека тиснула на шкіру, мов важка, гаряча ковдра.
— Гавкай, хлопчику! Гавкай! — кричав він, заходячись сухим кашлем. — Я йду!
Тор знову загавкав — сильніше, гучніше — працюючи як звуковий маяк у цьому пеклі. І хоча Остап не бачив абсолютно нічого, він знав одну річ напевно: Тор більше не був просто небезпечним псом. Він кликав його.
Що глибше Остап просувався в палаюче крило, то густішим ставав дим. Це була задушлива, смертоносна пастка. Його тростина відчайдушно шукала безпечний шлях, але ревіння вогню було надто гучним, щоб зосередитися.
А потім — гавкіт. Близько. Прямо перед ним.
Крик Тора прорізав інфернальний шум, мов рятівний трос. Остап повернув на звук, спотикаючись і падаючи вперед, поки його тростина не вдарилася об щось тверде. Стіна.
Він провів рукою по поверхні, відчуваючи вібрацію від того, як Тор бився об ґрати з іншого боку. Метал брязкав після кожного відчайдушного удару.
— Я тут, хлопчику! — крикнув Остап крізь гуркіт пожежі. — Я поруч!
Тор заскавучав, несамовито дряпаючи дверцята. Він усе зрозумів. Остап був близько. Настільки близько, що здаватися тепер було просто неможливо.
Остап просувався вздовж стіни, поки його рука не намацала гарячий край вольєра. Він потягнувся до ручки замка — і миттєво відсахнувся. Вона була розпечена. Вогонь деформував і послабив механізм, але сам метал обпікав до пухирів.
— Тримайся, Торе, — прохрипів Остап, жорстоко кашляючи від нестачі кисню. — Я тебе витягну.
Зібравши кожну краплю сил, що залишилася в його тілі, Остап зірвав із себе куртку і щільно обмотав товсту тканину навколо руки. Він схопився за розпечену ручку і різко смикнув. Замок не піддався. Дим заповнив груди. Він спробував знову. Ще сильніше.
— Давай! — закричав він не своїм голосом.
Тор шалено загавкав, з розгону вдарившись усім своїм масивним тілом у дверцята зсередини, додаючи свою вагу до зусиль чоловіка.
— Ще раз! — прохрипів ветеран. — Бий ще раз!
Тор знову кинувся вперед із глухим ударом. Остап потягнув ручку з такою силою, що м’язи на руках ледь не луснули. Ослаблений замок нарешті піддався з гучним, різким хрускотом.
Дверцята вольєра розчахнулися.
Тор вилетів із диму, мов снаряд, збивши Остапа з ніг на підлогу. Але це не був напад. Тор несамовито кружляв навколо нього, тикався носом у груди, голосно скавучав і злизував чорну кіптяву з його обличчя, ніби переконуючись, що він справжній, що він тут, що він живий.
— Ти знайшов мене, — прокашляв Остап, міцно хапаючись за густу шерсть Тора, відчуваючи живе, пульсуюче тепло собаки. — Хороший хлопчик. Найкращий хлопчик.