У цьому морі облич вона миттєво вихопила поглядом і своїх трьох дітей. Роман, Соломія та Михайло стояли тісним гуртом разом зі своїми “успішними” родинами біля модного кавового кіоску з крафтовими напоями. Вони розслаблено тримали паперові стаканчики, весело сміялися і щось дуже жваво обговорювали. Вони ще не помітили її наближення. Вони навіть не підозрювали, що їхня виселена, покинута напризволяще мати, яка зараз мала б плакати від безвиході в сирому погребі, впевнено крокує до них у вінтажній сукні.
А в самісінькому центрі площі, оточений найбільшим і найшанобливішим гуртом людей, приймаючи підлесливі почесті, наче справжній король цього міста, стояв Павло Данилович Мороз.
Час залишив на ньому свої мітки. Тепер йому було сімдесят вісім. Його волосся стало абсолютно білим, спина трохи згорбилася під тягарем років, але він усе ще зберігав ту специфічну, владну і самовпевнену поставу, яка колись робила його таким могутнім, небезпечним і недоторканним. Люди щільним кільцем скупчилися навколо нього. Вони ловили кожне його слово, уважно слухали його самовдоволені історії, запобігливо сміялися з його жартів і ставилися до нього як до бездоганного, глибоко шанованого мецената. Як до справжнього скарбу громади. Скарбу, яким цей ниций чоловік насправді ніколи не був.
Марія не зупинилася ані на мить. Вона рушила прямо до нього, ніби криголам, розрізаючи натовп своїм твердим, сповненим небувалої гідності кроком.
Люди спершу звернули увагу на її одяг. Незвичайна, майже театральна вінтажна краса перешитого вбрання була настільки виразною, що змушувала голови повертатися самі собою. Розмови навколо неї почали різко затихати, наче хтось викручував ручку гучності. Лише після цього вони почали вдивлятися і впізнавати її змарніле, але горде обличчя. Площею, наче швидкі кола по воді від кинутого каменя, поповзли тривожні, здивовані шепоти.
— Це що, Марія Савченко? — прошипів чийсь жіночий голос зовсім поруч.
— Господи, що вона тут робить у такому дивному вигляді?
— Чому вона так вирядилася, наче з глузду з’їхала? Може, варто викликати поліцію, поки вона нічого не накоїла?
Марія зупинилася прямо перед Павлом Даниловичем Морозом. Вона підійшла настільки близько, що він фізично не міг уникнути її погляду. Настільки близько, щоб кожен присутній на цій затихлій площі міг почути кожнісіньке слово, яке вона несла в собі всі ці довгі десятиліття.
Він повільно підвів погляд, роздратований тим, що хтось посмів перервати його бенефіс. Побачив її. І лише на одну коротку, крихку мить, перш ніж його мозок встиг зреагувати і натягнути звичну, непроникну маску самовпевненості, Марія побачила в його очах справжній, неприхований тваринний страх. Він миттєво впізнав її. Він безпомилково впізнав цю сукню — або, принаймні, той жахливий символ, яким вона для нього була. І він до смерті злякався того, що саме ця жінка може зараз сказати.
— Павле Даниловичу, — вимовила Марія.
Її голос не тремтів. Він пролунав над площею чітко і дзвінко, розрізаючи вранішнє повітря, і після цих слів гомін натовпу почав стрімко згасати, перетворюючись на абсолютну, напружену тишу.
— У мене є дещо ваше. Дещо таке, що терпляче чекало сорок років у сирій землі, аби сьогодні бути переданим вам абсолютно публічно.
Не відриваючи свого сталевого погляду від його обличчя, вона повільно опустила руку в просту полотняну сумку і дістала три старі конверти. Вона підняла їх високо над головою, щоб кожен із сотень людей на площі міг чітко побачити пожовклий папір.
— Сорок років тому, — продовжила Марія, і її голос набирав сили, резонуючи в грудях, незважаючи на шалене, майже болісне серцебиття. — Ви холоднокровно переконали все це місто в тому, що я пропонувала вам себе. Ви стали перед активом і заявили, що я безсоромно переслідувала вас, що я намагалася вас шантажувати. Ви публічно назвали мене жінкою найгіршої поведінки, брудною і ницою, яка не має жодного морального права виходити заміж за порядного чоловіка у вашому місті. І всі ці люди повірили вам без жодних вагань і сумнівів.
Натовп завмер. Час ніби зупинився. Сотні поглядів були прикуті до цієї несподіваної, напруженої драми, що розгорталася просто біля міського фонтану.
— Вони повірили, тому що ви були всемогутнім директором підприємства “МіськПромБуд”, — карбувала Марія кожне слово, вбиваючи їх, як цвяхи. — Ви були впливовим, шанованим номенклатурником. Людиною, яка одним розчерком пера роздавала відомчі квартири і ламала людські долі. А я була ніким. Простою, нікому не відомою кравчинею без зв’язків, без впливових родичів і без захисту. Виграти у вас було неможливо. Тому що ви були кимось важливим, а я — розмінною монетою.
Вона дивилася прямо в обличчя Мороза, яке на очах втрачало останні залишки рум’янцю.
— Але ви збрехали. Усе це була ница, підла брехня. Це ви переслідували мене! Ви затискали мене у своєму просторому кабінеті і робили мені брудні, огидні пропозиції. Ви підстерігали мене ввечері, йшли за мною до моєї машини і силоміць хапали мене за руки, фізично не даючи мені піти геть. Ви змушували мене почуватися беззахисною і приниженою. А коли я відмовила вам — чітко, твердо і неодноразово, глянувши вам просто в очі, — ви оскаженіли. Ваше роздуте его не витримало відмови від “простої кравчині”. Ви вирішили знищити мою репутацію на випередження, до того, як я зможу зашкодити вашій. Ви збрехали, щоб захистити себе. Ви розтоптали моє молоде життя просто для того, щоб зберегти своє тепле директорське крісло!
— Це абсолютне безглуздя! — раптом істерично вигукнув Мороз.
Але його голос зрадницьки зірвався на високій ноті. У ньому не залишилося й краплі тієї впевненої, поблажливої владності, якою він зазвичай гіпнотизував людей. Він озирнувся натовпом, шукаючи підтримки.
— Шановна громадо, послухайте її! Ця нещасна жінка марить. Вона повторює ці хворі фантазії вже сорок років. Вона явно не сповна розуму, вік і життєві невдачі беруть своє. Хто-небудь, благаю, викличте швидку або поліцію, щоб їй допомогли…
— У мене є докази! — голос Марії розрізав його жалюгідну, боягузливу спробу захиститися, як гострий кравецький ніж розрізає тонку тканину. — У мене є справжні, написані від руки листи від людей, які бачили і чули правду! Від людей, які точно знали, що ви зробили зі мною насправді. Вони були занадто налякані вашою абсолютною владою сорок років тому, щоб виступити проти вас публічно. Але вони задокументували свою правду на папері, бо їхнє сумління не дозволило їм повністю мовчати, поки ви знищували абсолютно невинну жінку!
Вона високо підняла перший конверт, розвернувши його штемпелем до натовпу.
— Ваша власна секретарка! Жінка, яка сиділа у вашій приймальні! Вона була живим свідком того, як ви особисто викликали мене до свого кабінету. Вона чула через прочинені двері ваші брудні домагання. Вона чітко чула, як я відмовила вам, голосно сказавши, що виходжу заміж за іншого. І що найголовніше — вона чула, як ви сиділи у своєму кабінеті на самоті і вголос репетирували ту саму отруйну брехню, яку вже за годину розповіли активу, щоб мене остаточно знищити!