Наступні кілька днів в еко-клубі «Соснова грива» злилися для Іллі в один суцільний, тягучий туман. Відлуння того дивовижного, майже містичного зв’язку, який несподівано спалахнув між ним і Буревієм, усе ще витало в повітрі. Хлопець ніяк не міг позбутися цього бентежного відчуття. Він годинами лежав у своєму ліжку в орендованому мамою гостьовому будиночку, дивлячись у дерев’яну стелю.
Ілля не був до кінця впевнений, що саме викликало це тремтіння в грудях: несподівана увага київської публіки, різкий викид адреналіну чи щось набагато глибше, заховане на самому дні його зраненої душі. Його думки постійно, мов стрілка компаса, поверталися до чорного жеребця.
Дикий, непокірний погляд Буревія, його лискуче м’язисте тіло і та незабутня мить, коли величезний звір добровільно схилив перед ним голову, немов у якійсь мовчазній сповіді. Усе це знову й знову яскравими спалахами прокручувалося в його пам’яті. Буревій не був звичайним спортивним конем, звиклим до теплої стайні, дорогих попон та рафінаду з людської долоні.
Він був справжньою живою силою. Диким жеребцем, чиє дитинство пройшло на безкрайніх просторах українського півдня, десь у таврійських степах, де гуляють лише вільні вітри. Він жив там, не знаючи ні важкої вуздечки, ні шкіряного сідла, ні жорстких людських наказів. Це був звір, чий дух здавався абсолютно незламним. Мало які коні могли похвалитися такою ж лютою незалежністю, і ще менше знаходилося сміливців серед київських інструкторів, які наважувалися кинути йому виклик.
Але Ілля побачив у ньому те, чого не помічали інші. Коли ранкове сонце тільки-но почало підійматися над верхівками високих вишгородських сосен, заливаючи територію комплексу м’яким золотавим світлом і розганяючи туман від Київського моря, хлопець знову опинився біля левади. Він тихо сидів у своєму інвалідному візку, накинувши на плечі теплу куртку, і невідривно спостерігав за жеребцем.
Буревій нервово міряв кроками просторий загін. Його важкі копита вдаряли по ранковій, вкритій росою землі з таким глухим гуркотом, що той нагадував віддалений гуркіт грому. Міць у кожному його русі була беззаперечною. Ілля майже фізично відчував цю первісну енергію, яка вібрувала в кожному м’язі тварини. Буревій усім своїм єством прагнув вирватися на волю, подалі від цих рівних дерев’яних парканів та запаху чужих людей.
Тим часом чутки про інцидент на вихідних поширювалися стайнею зі швидкістю світла. Розмови про вісімнадцятирічного юнака у візку, який якимось дивом зумів заспокоїти найскладнішого коня в області, не вщухали ні на мить. Усі місцеві конюхи, грумери та тренери чули ці плітки.
Але більшість із них відверто іронізували, попиваючи каву біля амунічника. Вони тижнями билися над Буревієм, застосовуючи всі відомі європейські методики, а він лише глухо огризався. Жоден дипломований професіонал не зміг просунутися ні на крок. Але Ілля зробив те, що виявилося їм не під силу. Він підібрав ключик до цього сталевого серця.
Поки хлопець мовчки спостерігав за твариною, до нього неквапливо підійшов Григорій Іванович Остапенко. Головний тренер клубу був з тих стараків, про яких кажуть «бачив усе і навіть більше». Його руки були густо вкриті грубими мозолями від постійної роботи зі шкіряною кінською збруєю, а обличчя обвітрене роками важкої праці просто неба. Зазвичай суворий, вимогливий та небагатослівний, зараз він дивився на хлопця з якимось новим, незвичним виразом глибокої поваги.
— А ти з сюрпризом, Іллє, — почав Григорій Іванович, важко спираючись на огорожу левади. Його голос звучав хрипко від ранкової прохолоди, але дуже задумливо. — Ти якийсь… інакший.
Ілля повільно повернув голову до старого тренера, проте нічого не відповів. Він зовсім не знав, як реагувати на таку відверту похвалу. Вона викликала в ньому лише гострий дискомфорт, наче він випадково одягнув чужу куртку, що була йому завелика. Сама думка про те, що він, прикутий до візка підліток, може бути в чомусь «особливим» чи вартим такої уваги, здавалася йому тепер дикою.
— Я довго возився з цим вороним дикуном, — продовжив Остапенко, не відриваючи примруженого погляду від чорного коня. — І я ніколи, чуєш, жодного разу в житті не бачив його таким. Він впертий, як гранітна скеля. Я не думаю, що хтось із двоногих коли-небудь підходив до нього так близько і так безпечно, як ти вчора. Таке враження, що він нарешті знайшов того єдиного, кому може довіряти у цьому світі.
Ілля нервово засовався у своєму кріслі і швидко опустив очі на знерухомлені ноги, сховані під пледом. Він зовсім не відчував, що заслуговує на чиюсь довіру — особливо після всього того жаху, що з ним стався. Річ була не лише в самій аварії на квадроциклі, яка безжально зламала йому хребет. Річ була в тому, як кардинально і незворотно змінився світ навколо нього. Його власне «я» розсипалося на дрібні друзки тієї страшної миті, коли столичні хірурги з жалем констатували, що він більше ніколи не зможе сісти в сідло.
Григорій Іванович, здавалося, легко прочитав ці гіркі, темні думки в очах юнака. Його обвітрене обличчя раптом пом’якшало.
— Я знаю, що тобі неймовірно важко, синку, — тихо сказав тренер з несподіваною, батьківською щирістю. — Але те, що ти вчора зробив на манежі… це історія не лише про цього дикого коня. Це історія про тебе самого. Ти показав йому, що довіру не обов’язково вимагати силою і тиском. Іноді тварині просто потрібен той, хто сам чудово знає, як це — бути вразливим, зламаним і беззахисним.
Ілля глибоко, судомно видихнув. У його грудях раптом стало дуже тісно від напливу емоцій, які він так довго ховав від усіх, навіть від матері. Його погляд знову ковзнув до Буревія. Жеребець перестав нервово крокувати вздовж дощок і тепер мирно, розмірено скубав рідку ранкову траву біля паркану, час від часу поглядаючи в їхній бік.
— Як ви думаєте… — голос Іллі здригнувся, і він майже перейшов на хрипкий шепіт. — Ви думаєте, у нас із ним справді може щось вийти?
— Я не просто думаю, я впевнений. Ти вже довів усім цим скептикам, що може, — твердо відповів старий Остапенко. — Але тобі знадобиться океан часу. Буревій пережив жорстокий вилов, він бачив те, про що ми з тобою можемо тільки здогадуватися. Але я побачив у тобі дещо важливе, Іллє. Я вірю, що в тебе є той самий внутрішній стрижень, щоб достукатися до його пораненого серця.
Ці мудрі слова повисли у свіжому вранішньому повітрі, змішуючись із запахом хвої. Ілля відчув, як десь дуже глибоко всередині нього спалахнув крихітний, кволий вогник надії. Але ця надія була ще такою крихкою, такою сповненою страху перед новою невдачею.
— Я не знаю, чи готовий я до цього морально, — чесно зізнався підліток, стискаючи холодні підлокітники. — Я просто не знаю, чи витримаю все це пекло знову, якщо раптом нічого не вийде.
— А тобі й не треба витримувати все і відразу, ніхто від тебе не вимагає олімпійських медалей. Роби найменші кроки. Почни з простого: дозволь собі знову довіряти. Довіряти собі. І довіряти йому.
Довіра. Це коротке слово Ілля старанно і безжально викреслював зі свого словника останні два роки. Після тих проклятих Карпат, після втрати всіх мрій, він вибудував навколо себе глуху, непробивну бетонну стіну відчуження. Але тут, поруч із цим диким степовим конем, щось справді почало змінюватися. Між ними простягнулася невидима, але міцна нитка. Уперше за дуже довгий час Ілля дозволив собі просто повірити у диво.
— Гаразд, — нарешті дуже тихо, але твердо промовив він. — Я спробую.