Згодом до цього організованого цькування несподівано приєдналися й деякі професійні тренери з інших дорогих столичних клубів, чиє роздуте самолюбство було сильно зачеплене успіхом якогось підлітка. Вони охоче роздавали скандальні коментарі блогерам, безапеляційно стверджуючи, що методи Іллі — це абсолютне невігластво. Вони зверхньо називали все це вдалим збігом обставин і яскравим піар-шоу, яке не має абсолютно нічого спільного зі справжнім кінним спортом.
— Це просто кричуще небезпечно, — заявив один з відомих столичних інструкторів у великому відеоінтерв’ю на YouTube. — У цього хлопця немає жодної кваліфікації. Він безвідповідально наражає на небезпеку і себе, і тварину виключно заради лайків в інтернеті. Рано чи пізно цей звір його розтопче.
Ці отруйні слова дуже боляче, наче батогом, вдарили по Іллі. Критики були безжальними і сліпими у своїй заздрості. Вони цинічно звинувачували його в тому, що він просто використовує нещасну тварину для власного хайпу. Під постійним, задушливим тиском цього негативу хлопець знову почав морально ламатися. Його мати, Олена, з невимовним жахом спостерігала, як її єдиний син, який тільки-но почав повертатися до нормального життя і посміхатися, знову стрімко закривається у своїй темній мушлі, ховаючись від злих людських язиків.
Одного дощового вечора Ілля мовчки заїхав у напівтемну, тиху стайню до Буревія. Він не з’являвся на відкритому манежі вже кілька довгих днів. Важкий тягар несправедливих звинувачень тиснув йому на груди так сильно, що іноді було фізично важко дихати. Він відчував, як мільйони чужих, ворожих очей дивляться на нього через яскраві екрани смартфонів, суворо засуджуючи кожен його рух. Але найгіршим, найстрашнішим було те, що він почав щиро сумніватися в самому собі.
У прохолодній стайні, пропахлій сіном і яблуками, його вже чекав Григорій Іванович. Досвідчений чоловік одразу бачив, як ця безглузда медійна буря нещадно руйнує психіку хлопця.
— Як ти тримаєшся, Іллє? — дуже тихо, співчутливо запитав тренер, підійшовши ближче.
Ілля довго мовчав. Він порожнім поглядом дивився на долівку, густо всіяну свіжою, золотистою соломою.
— Я не знаю, чи зможу продовжувати все це, — нарешті гірко зізнався він. Його голос зрадливо тремтів. — Вони тільки те й роблять, що поливають мене брудом з ранку до ночі. Пишуть, що я знущаюся з коня, що я повний невіглас і некомпетентний бовдур. Я ж нікого не просив мене знімати! Я не хотів усього цього брудного галасу!
Григорій Іванович важко, зі свистом зітхнув і поклав свою важку, мозолясту руку на плече юнака.
— Я чудово тебе розумію, синку. Це дуже боляче і несправедливо. Але в тебе є те, чого в цих заздрісників ніколи не буде за всі їхні гроші. У тебе є справжній, живий зв’язок із цим неймовірним конем. І це єдине, що насправді має значення в цьому світі.
— А раптом усі ці експерти дійсно мають рацію? — на очах Іллі від відчаю та безсилля виступили гарячі сльози. — Раптом я дійсно через своє незнання наражаю Буревія на небезпеку? Раптом я просто наївно обманюю сам себе?
— Послухай мене дуже уважно, — голос старого тренера раптом став твердим і дзвінким, як сталь. — Ти робиш усю цю важку роботу не для камер. І точно не для тих безликих розумників з інтернету. Ти робиш це для себе і для нього. Ваш зв’язок — абсолютно справжній. І ніхто, чуєш мене, жодна людина не має права його знецінювати.
— Але ж вони постійно пишуть, що Буревій просто тупо завчив якийсь цирковий трюк… — схлипнув хлопець.
— Звісно, вони так кажуть! А що їм ще залишається? — емоційно перебив його Остапенко. — Бо вони все своє нікчемне життя дивляться на світ виключно через призму батога, заліза і грубої сили. Вони бачать дикого коня і думають лише про те, як його швидше зламати і підкорити. А ти… ти побачив його зранене серце. Буревій іде за тобою не тому, що ти його фізично змусив, а тому, що він тобі повністю довіряє. Більшість так званих тренерів за все своє життя просто не здатні цього збагнути. Їм це не дано.
Ці щирі, палкі слова вдарили Іллю ніби електричним струмом. Усе своє життя після тієї проклятої аварії в горах він постійно сумнівався в собі. Він вважав себе неповноцінним. Але зараз, дивлячись просто в мудрі, впевнені очі старого наставника, він раптом відчув, як щось надламане всередині нього стає на своє місце.
Ті диванні критики просто нічого не розуміли. Вони не бачили тих довгих, виснажливих годин у леваді під дощем, тих тихих розмов пошепки, того нескінченного, святого терпіння. Вони не розуміли, що мова йшла зовсім не про спортивне дресирування. Мова йшла про порятунок двох душ.
— А що, як цього брудного хейту в мережі стане ще більше? — вже спокійніше запитав хлопець, хоча в його голосі нарешті з’явилася та сама забута сталева впевненість.
— То й нехай собі біснуються, — широко усміхнувся Григорій Іванович, поплескавши хлопця по плечу. — Люди завжди будуть базікати, така їхня природа. Ніколи не дозволяй їхнім нікчемним сумнівам стати твоїми власними. Ти вже довів і мені, і коневі, і собі, чого ти насправді вартий. І пам’ятай головне: я завжди, за будь-яких обставин, на твоєму боці.
Ілля зробив глибокий, наповнений свіжим повітрям вдих. Токсичний галас в інтернеті нікуди не зник, але тепер він миттєво перестав мати для нього хоч якесь значення. Хлопець робив це не для натовпу і не для лайків.
— Я не зупинюся, — твердо, карбуючи кожне слово, сказав Ілля, дивлячись на Буревія. — Нізащо у світі.
Невдовзі після цієї доленосної розмови сталося те, чого абсолютно ніхто в клубі не очікував. Адміністрація еко-комплексу «Соснова грива» отримала офіційного листа з гербовою печаткою. Це було персональне запрошення для Іллі Коваленка взяти участь у масштабному Національному чемпіонаті України з кінного спорту, який мав відбутися наприкінці літа на престижній «Центральній столичній кінній арені».
Організатори, вражені історією, офіційно запропонували йому виступити в спеціальній, новій категорії «Вільна програма — Компаньйон». Вона фокусувалася виключно на іпотерапії, психологічній взаємодії людини з конем і виконувалася повністю без верхової їзди. Це був абсолютно безпрецедентний випадок для вітчизняного спорту: ще ніколи за всю історію українського чемпіонату в цій складній категорії не брав участі юнак в інвалідному візку. Зазвичай тут виступали ідеально здорові, досвідчені вершники з найдорожчою, вишуканою амуніцією.
Ілля не на жарт розгубився. У нього не було ані дорогого сідла, ані повіддя, ані спеціального костюма. У нього був лише його старий візок, його тихий голос і цей невидимий, магічний зв’язок із диким конем. Липкий, холодний страх знову почав зрадливо підступати до горла. Останній раз він виступав на такій величезній, галасливій арені ще задовго до Карпат, коли його сильні ноги твердо і впевнено трималися в металевих стременах. Сама думка про те, щоб викотитися туди зараз, під приціл тисяч очей і телекамер, була просто жахливою.
Але Олена, яка завжди, попри всі власні страхи, була його головною опорою в житті, підійшла і ніжно поклала руки йому на здригаючі плечі.
— Іллюшо, рідний мій, — її голос був напрочуд спокійним, але сповненим залізної, материнської впевненості. — Зрозумій нарешті: це більше не про спортивні змагання і не про золоті медалі. Це твій унікальний шанс відкрито показати всьому світу, ким ти насправді став після всього пережитого. Ви з Буревієм уже перемогли всіх їх, просто знайшовши і врятувавши одне одного.
І тоді Ілля зробив глибокий вдих і прийняв запрошення. Він раптом дуже чітко усвідомив: йому більше не треба ховатися по темних стайнях від чужих поглядів. Настав час вийти на світло і показати цьому цинічному світові, на які справжні дива здатна щира, абсолютна довіра.