Медики діяли блискавично. Вони обережно, але швидко переклали непритомного хлопчика та трьох загорнутих немовлят на каталку. Бізнесмен не відпускав їх до останньої секунди, йшов поруч, прикриваючи від снігу, поки його дороге кашемірове пальто не замінили на спеціальні рятувальні термоковдри з фольги.
Усередині реанімобіля було значно тепліше, світило яскраве люмінесцентне світло, але повітря все ще здавалося крижаним від неймовірної напруги. Фельдшери працювали чітко і злагоджено, мов єдиний механізм: підключали крихітні датчики, перевіряли слабкий пульс малого, обкладали трійнят хімічними грілками. Максим застрибнув усередину, навіть не чекаючи дозволу медиків. Він просто важко сів на відкидне сидіння поруч. Його серце шалено калатало, віддаючи у скронях, а руки досі дрібно тремтіли після пережитого шоку.
Він невідривно дивився, як одне з немовлят тихо, ледь чутно і жалібно запищало під кисневою маскою. Хлопчик ледь помітно ворухнувся на ношах, зморщив бліде чоло, але так і не прийшов до тями. Максим схилився над ними. У його грудях розливалося щось абсолютно нове, дивне і важке — тупий, ниючий біль, якому він не міг знайти жодного логічного пояснення.
За свої сорок з гаком років він бачив багато: вигравав найжорсткіші державні тендери, будував з нуля величезні корпорації, заробляв мільйони і втрачав їх. Але ніщо, абсолютно ніщо в його розпланованому житті не змушувало його відчувати подібне. Цей пронизливий страх за чужих дітей був сильнішим за страх втратити весь свій бізнес.
Він нахилився ще ближче і неймовірно обережно, кінчиками пальців підіткнув край шурхотливої термоковдри біля найменшого малюка, панічно боячись його розбудити.
— Ви тепер у безпеці, — ледь чутно прошепотів він у гудіння медичних приладів. І ці слова, здавалося, були звернені стільки ж до замерзлих дітей, скільки й до нього самого.
Швидка мчала засніженими вулицями вечірнього Києва. Пронизлива сирена розривала глухі затори на Європейській площі, змушуючи водіїв тулитися до узбіч. Сніг люто бив у маленькі вікна реанімобіля, але всередині машини Максим чув лише тихе, переривчасте дихання хлопчика та сопіння малюків. Він сидів там, абсолютно забувши про раду директорів, про непідписані важливі контракти, про зірвані дедлайни і свій звичний розклад. Усе це перетворилося на пил.
Уперше за багато років самотнього життя на вершині до нього прийшло до болю просте усвідомлення: гроші не можуть виправити все у цьому світі. Але любов, можливо, здатна на це. Дивлячись на змучене, бліде личко маленького героя, Максим дав собі мовчазну, непорушну обіцянку: «Я не піду. Тільки не цього разу і не від вас».
Швидка різко загальмувала перед освітленим приймальним відділенням Першої столичної дитячої клініки. Лікарі та медсестри вже чекали на них на вулиці з теплими ковдрами та каталками. Максим вискочив слідом за ношами і не відставав ні на крок. Він супроводжував процесію довгими коридорами до самих автоматичних дверей відділення інтенсивної терапії, куди його вже не пустили.
У коридорах лікарні було сліпуче світло, стійко пахло антисептиками, ліками та тривогою. За скляними дверима палати медики рухалися блискавично: перевіряли дихання малюків, ставили крапельниці, міряли температуру хлопчикові, обкладали їх спеціальними зігріваючими лампами, щоб побороти важке переохолодження. Максим стояв у дверях, притиснувшись лобом до холодного скла. Він ніколи ще у своєму дорослому житті не почувався таким безпорадним. Хвилини очікування знову перетворилися на болісну вічність.
Нарешті двері реанімації відчинилися, і до нього підійшов черговий лікар — літній чоловік із глибокими зморшками на лобі, але напрочуд добрими, розумними очима. Це був завідувач відділення неонатології.
— Ви батько? Чи, можливо, родич? — тихо запитав Петро Іванович, втомлено знімаючи окуляри і протираючи їх краєм халата.
Максим на мить завагався, відчувши дивний укол у серці.
— Ні… Я просто випадково побачив їх у парку. З вікна машини, — так само тихо, ніби виправдовуючись, відповів мільярдер. — Що з ними, лікарю?
Лікар сумно, з розумінням кивнув і поглянув через скло палати на хлопчика, до якого саме підключали монітор серцевого ритму.
— Він не їхній брат і, тим паче, не батько, як ми спочатку подумали. Він сам ще зовсім дитина. Судячи зі стану його одягу, синців, жахливого виснаження та задавненого кашлю — він безпритульний. Хлопчик давно жив на вулиці, — важко зітхнув Петро Іванович. — Диво, що він узагалі зміг нести таку вагу.
Максим відчув, як у горлі став жорсткий, колючий клубок, який заважав дихати.
— Але ж він ніс їх… крізь хуртовину. Тримав так міцно, ніби це його власні діти. Він падав і закривав їх собою, — ледь чутно, з трепетом у голосі промовив Ковальчук.
Лікар тепло усміхнувся куточками губ:
— Знаєте, за сорок років практики я засвоїв одне: іноді ті, хто не має в цьому житті абсолютно нічого, мають найбільші серця. Ми стабілізували їх. Вони житимуть.